Розділ «Частина І «Чортові мавпи»»

Цей інцидент привернув увагу преси до сил, що загрожували нейтралітету Америки. Бої в Європі не надто хвилювали американців, адже Сполучені Штати захищені відстанню та цілим океаном замість фортечного рову. Найбільшу небезпеку становила нова агресивна підводна війна Німеччини.

На початку війни[74] ані Німеччина, ані Британія не усвідомлювали справжньої природи субмарин та наслідків використання того, що Черчилль назвав «дивною формою війни, якої раніше не знало людство»[75].

Лише окремі люди могли передбачити, що поява субмарин стане приводом для трансформації всієї стратегії морської війни[76]. Одним із цих людей був сер Артур Конан Дойл: за півроку до початку війни він написав оповідання (опубліковане в липні 1914-го), у якому передбачив конфлікт між Англією і вигаданою країною Норландією, «однією з найменших держав у Європі». У цій історії під назвою «Небезпека!» спочатку здається, що сили Норландії безнадійно малі порівняно з іншими, але в маленької країни є таємна зброя — вісім субмарин, які біля берегів Англії атакують вантажні та пасажирські судна. Коли Дойл писав це оповідання, субмарини вже існували, але британські та німецькі військові командири не вбачали в них ніякої користі. Проте через субмарини Норландії Англія опинилася на межі голоду. У якийсь момент без попередження командир субмарини капітан Джон Сайрус однією торпедою потопив пасажирський лайнер компанії White Star «Олімпік». Зрештою Англія капітулювала. Читачів особливо схвилювала ця остання атака, адже судно «Олімпік» насправді існувало: його близнюк, «Титанік», затонув перед тим, як Дойл написав оповідання.

Це оповідання мало схвилювати англійців та спонукати країну підвищити рівень морської підготовки. Вона була цікава й дещо страшна, але всі вважали описані в ній події занадто нереальними, тим більше що вчинок капітана Сайруса порушив фундаментальні морські правила: «призовий закон», тобто правила поведінки військових кораблів стосовно неозброєних суден, було прийнято ще в XIX столітті для регулювання військових дій щодо цивільних кораблів. З моменту прийняття цих правил їх дотримувалися всі морехідні сили, і за цими правилами військовий корабель може зупинити комерційне судно та обшукати його, але без загрози життю команди. Правила дозволяють відвести корабель у найближчий порт, де «призовий суд» вирішить його долю, але атакувати пасажирське судно вони забороняють.

Упевненість Англії в тому, що жоден народ не піде на таку ницість, оповідач у творі Дойла відкидає як ілюзію: «Здоровий глузд, — каже капітан Сайрус, — мав би вже їм підказати, що ворог гратиме за такими правилами, які вигідні перш за все йому. Ворог не питатиме, що йому можна робити, — він буде діяти, а вже потім обговорювати». Такі передбачення Дойла було відкинуто як занадто химерні, щоб навіть розглянути їх[77].

Проте британського адмірала Джекі Фішера — серед його заслуг модернізація військово-морських сил Британії та проектування першого «Дредноута» — турбувало те, як субмарини можуть змінити військові дії на морі. За сім місяців до початку війни Фішер написав меморандум, у якому висловив свої передбачення. Згідно з цим документом, Німеччина буде використовувати підводні човни, щоб топити неозброєні комерційні судна без жодних зусиль з порятунку екіпажу. Можливості та обмеження субмарин показують, що такий наслідок неминучий, доводив він: на субмарині немає місця, щоб прийняти екіпаж комерційного судна, а також недостатньо велика команда, щоб утримувати ворожий екіпаж на борту.

Крім того, писав Фішер, логіка військового часу свідчить про те, що коли таку стратегію почнуть застосовувати, то це набуде максимальних масштабів: «Суть війни полягає в жорстокості, і будь-яка поміркованість на війні — це дурість»[78].

Черчилль відкидав думку Фішера. Атака на неозброєні комерційні судна з субмарин без попередження, писав він, «суперечить споконвічним законам та морським традиціям»[79].

Хоча він і визнавав, що ця сама тактика, застосована проти військових цілей, є «чесною війною», на ранніх етапах війни ані він, ані його німецькі супротивники не очікували, що субмарини відіграватимуть важливу роль у битвах на великих глибинах. Стратегічна думка обох сторін зосереджувалася на головному флоті: у Британії це був Великий флот, у Німеччини — Флот відкритого моря. Обидві країни готувалися до битв за принципом «усе або нічого» — як Трафальґарська битва — за участі великих військових кораблів. Жодна сторона не хотіла першою виходити на відкрите протистояння з іншою. Вогнева міць Британії була більшою: двадцять сім військових кораблів класу дредноут проти шістнадцяти німецьких, але Черчилль розумів, що випадковості можуть звести перевагу нанівець, «якщо раптом спливе якась жахлива новина чи хтось помилиться»[80]. Для більшої безпеки Адміралтейство прийняло рішення розташувати флот у Скапа-Флоу — це своєрідна природна фортеця, утворена Оркнейськими островами, що на півночі Шотландії. Черчилль чекав першого кроку від Німеччини — вони мали вдарити скоро та на повну силу, адже німецький флот на початку війни був сильнішим, ніж будь-коли.

Німецькі стратеги, з іншого боку, добре усвідомлювали перевагу Британії та розробили план, згідно з яким німецькі кораблі мали обмежено атакувати британський флот, щоб поступово підірвати його міць[81]. Такий прийом німецький адмірал Райнгард Шеер назвав «партизанською війною», запозичивши термін «guerrilla» з іспанської — так іще на початку XIX століття стали називати маломасштабні бойові дії. Таким чином, як тільки вони «підріжуть» флот ворога, писав Шеер, у німців з’явиться «сприятлива» нагода дати британцям кульмінаційний бій.

«Ми все чекали[82], — писав Черчилль, — але нічого не відбувалося. Ніяких важливих подій. Жодної битви».

На початку війни в стратегіях обох країн підводні човни майже не брали участі. «Тоді, на самому початку[83], — писав Геревард Гук, молодий британський моряк, — мабуть, ніхто не бачив, що субмарини можуть завдавати якихось пошкоджень». Але скоро він переконався в протилежному[84]: один випадок яскраво продемонстрував справжню руйнівну силу субмарин, а також виявив величезний недолік у конструкції великих британських військових кораблів.

На світанку у вівторок, 22 вересня 1914 року, три великі британські крейсери, «Aboukir», «Hogue» і «Cressy», патрулювали ділянку Північного моря поблизу узбережжя Голландії, відому під назвою «Широкі чотирнадцяті». Крейсери йшли зі швидкістю у 8 вузлів — спокійно і, як з’ясувалося пізніше, необачно. На борту кораблів було багато кадетів — 15-річний Гук на «Hogue» був одним із них. Ці кораблі були повільними та старими — вони явно дуже ризикували, на флоті їх узагалі називали «ескадра-наживка»[85]. Гук — пізніше він стане капітаном Гуком — спав на своїй койці, коли о 6:20 його розбудив «страшенний струс». Мічман намагався розбудити всіх, щоб повідомити, що один із крейсерів, «Aboukir», торпедовано і він тоне.

Гук вибіг на палубу й побачив, що «Aboukir» почав кренитися. За лічені хвилини корабель похилився та зник під водою. «Тоді я вперше бачив, як люди намагаються врятувати свої життя»[86], — писав він.

Його корабель та інший крейсер, «Cressy», розпочали маневри, щоб урятувати членів екіпажу затонулого крейсера. За кількасот ярдів до місця затоплення вони зупинилися, щоб спустити шлюпки. Гук та ще один кадет отримали наказ викидати за борт будь-що, що допоможе людям триматися на плаву. За якусь мить його корабель, «Hogue», ударило двома торпедами, і всього через 6 або 7 хвилин він теж «повністю зник з поля зору». Гука затягли в одну зі шлюпок, яку спустили з «Hogue» до атаки. Підібравши ще кількох уцілілих, шлюпка попливла до третього крейсера — «Cressy». Але ще одна торпеда вже проривалася крізь товщу води — вона вдарила «Cressy» в правий борт. Третій крейсер, як і перші два, негайно почав кренитись, але тонути не квапився. Здавалося, що йому вдасться утриматися на плаву. За мить іще одна торпеда влучила у відділення з боєприпасами для важких гармат — і «Cressy» вибухнув і затонув. Ще годину тому тут були три великі крейсери — а зараз тільки кілька невеликих шлюпок з людьми та уламки. Єдина німецька субмарина — U-9 (повна назва — Unterseeboot-9) під командуванням капітан-лейтенанта Отто Веддіґена — потопила три кораблі. Загинуло 1459 британських моряків, багато з яких були ще зовсім юнаками.

Звичайно, Веддіґен та його підводний човен були винні в тому, що сталось, але конструкція крейсерів — їхні поздовжні бункери для вугілля — суттєво збільшила швидкість затоплення, а отже, і кількість загиблих людей. Коли корпус пробивала торпеда, бункер дуже швидко заповнювався водою, призводячи до значного дисбалансу корабля.

Ця катастрофа мала й інші наслідки: два крейсери зупинилися, щоб урятувати вцілілих із команди першого корабля, і через це самі стали легкою здобиччю. Адміралтейство видало наказ, що забороняв великим британським військовим кораблям допомагати постраждалим унаслідок атаки субмарини.

Протягом осені та зими 1914-го субмарини Німеччини привертали все більше уваги президента Вільсона. Їхня морська стратегія змінилась, і загроза втягнення Америки у війну ставала дедалі серйознішою. Інцидент з «Aboukir» та ряд інших успішних атак на британські судна з субмарин примусили німецьких стратегів інакше подивитися на їхні можливості. Виявилося, що підводні човни набагато витриваліші, ніж очікувалось, і становлять серйозну загрозу. Вони добре вписались у «партизанську» стратегію Німеччини з поступового ослаблення британського Великого флоту. Крім того, субмарини мали ще одне застосування. До кінця року Німеччина зупиняла комерційні судна, що виконували важливу роль у постачанні спорядження та провіанту військам Союзників. Спочатку цим займалися великі допоміжні крейсери — колишні океанські лайнери, які перетворили на військові кораблі, — але більшість із них була знищена потужними військово-морськими силами Британії. Субмарини ж являли собою ефективний засіб для продовження операції.

Субмарини також підвищували ризик того, що американський корабель можуть затопити помилково або постраждають громадяни США, які подорожують на суднах Союзних країн. На початку 1915-го ця проблема постала особливо гостро. 4 лютого Німеччина оголосила води навколо Британських островів «театром військових дій», і це означало, що ворожі судна будуть атаковані без попередження. Це оголошення несло в собі особливу загрозу Британії, адже, як острівна держава, вона імпортувала дві третини їжі й повністю залежала від морського транспорту[87]. Кораблі нейтральних країн теж наражалися на небезпеку: Німеччина попередила, що через схильність британців підіймати не свої прапори командири субмарин не можуть покладатися на ці ознаки, визначаючи нейтральність судна. Нову кампанію Німеччина виправдовувала реакцією на блокаду, яку почала Британія: британські військово-морські сили намагалися перехопити весь вантаж, направлений до Німеччини. (У Британії було майже вдвічі більше субмарин, ніж у Німеччини, але використовувались вони здебільшого для захисту берегів, а не для того, щоб зупиняти комерційні судна.) Офіційні представники Німеччини скаржилися, що Британія навіть не намагалася розібратися, мав вантаж військове призначення чи мирне, і звинувачували британців у тому, що вони прагнуть спричинити голод серед мирного населення та «приректи все населення Німеччини на смерть»[88].

Але Німеччина так і не визнала, що якщо Британія просто конфісковувала вантаж, то німецькі субмарини топили судна та вбивали людей. Німецькі командири наче зовсім не бачили різниці. Адмірал Шеер, німець, писав: «Хіба це так важливо з гуманістичної точки зору, чи є військова форма на тисячах людей, що тонуть, чи вони належать до екіпажу комерційного судна, яке постачає їжу та спорядження ворогові, цим подовжуючи війну та збільшуючи кількість жінок і дітей, які страждають під час війни?»[89]