Розділ «Інтерв’ю з Еріком Ларсоном»

— Для своїх книг Ви часто обираєте захопливі історичні події, про які більшість із нас ніколи й не чула. Про «Лузитанію» ж ми всі знали доволі багато. Чому саме Ви вирішили створити книгу про її останню подорож?

— Історія «Лузитанії», як і історія «Титаніка», надзвичайно цікава, і я відчув, що зможу зробити тут щось таке, чого ще ніхто не робив. Крім того, мене захопила можливість попрацювати з таким багатим фондом матеріалу: шифрувальні книги, перехоплені телеграми, навіть неймовірно пристрасні листи між Вудро Вільсоном і жінкою, у яку він закохався після смерті дружини. Усе це дозволило створити справжній морський трилер про реальне життя. Для мене робота над цією книгою стала дослідженням потенціалу матеріалу з точки зору інтриги в документалістиці. Крім того, уже не за горою була сота річниця катастрофи — 7 травня 2015 року. Читаючи більше на цю тему, я зрозумів: усе, що люди знають (або думають, що знають) про «Лузитанію», — неправда, і я сам не виняток. Несамовита драматичність цієї трагедії просто захопила мене.

— Що саме означає фраза «мертвий кільватер»?

— Мертвий кільватер — це морський термін, яким називають слід, котрий ще довго залишається на поверхні води після проходу корабля — чи торпеди. Але в цій історії назва дуже влучно описує те, що відбувалося, — читач згодом зрозуміє.

— Німеччина чітко дала зрозуміти, що всі пасажири на борту британських кораблів подорожують «на свій ризик». Проте екіпаж і пасажири «Лузитанії» залишаються абсолютно спокійними — принаймні на початку подорожі. Чому всі були такі впевнені, що корабель у безпеці?

— Корабель був настільки великим та швидким, що здавався просто неуразливим. Крім того, тоді панувала думка, що жоден командир німецької субмарини не топитиме пасажирський лайнер — це було абсолютно неприпустимо навіть уявити.

— У книзі багато незвичайних персонажів. Хто з них Ваш улюблений?

— Двайт Гарріс, той молодий ньюйорківець, який їхав в Англію запропонувати руку та серце своїй дівчині. Його історія просто чарівна, навіть незважаючи на те, що тоді загинуло понад тисячу людей. Він дуже радів, що залишився живим, і написав матері довгий лист (вона, мабуть, знепритомніла, коли його читала).

— Президент Вудро Вільсон та розвиток його стосунків з Едіт Ґалт займають велику частину книги. Чому Ви вирішили приділити їхній історії так багато уваги?

— Їхня історія важлива в контексті сюжету. Нерідко історичні події подають так, наче нічого, крім цього, не відбувалося. Мені здалося інтригою те, що, поки «Лузитанія» перетинала Атлантику на шляху до фатальної зустрічі, Вільсон закохувався все сильніше в Едіт — аж до того, що повністю розгубився й ужив чи не найбільш недоречний вислів за всю історію президентських промов.

— Ви крок за кроком описуєте кожну мить страшної трагедії. Що Вам допомагало відтворити ці події?

— Найбільш корисними виявилися розповіді людей, зроблені невдовзі після трагедії. Мені довелося працювати з дуже багатою на події хронікою: мир та спокій на борту, коли в полі зору з’явилось узбережжя Ірландії, момент удару, далі жахливі події затоплення, складні рішення для батьків, вибір пасажирів: стрибати, сісти в шлюпки чи залишитися на борту. Усі ці події відбувалися паралельно з окремими подіями на субмарині — про них ми знаємо з військового журналу капітана Вальтера Швіґера, а також із перехоплених повідомлень. Усе це я використав, щоб створити відчуття наростання небезпеки та страху.

— Що для Вас стало найбільш неочікуваним протягом Вашого дослідження?

— Найбільш зворушливим моментом для мене стало відвідання Університету Ліверпуля, де мені дозволили попрацювати з посмертними знімками, зробленими після катастрофи. Звичайно, робити фотографії чи якимось іншим чином копіювати зображення мені було не можна з очевидних причин. Але ці фотографії дійсно дозволили мені усвідомити те, що часто губиться в історіографії, — що ця подія стала трагедією та невимовним жахом для двох тисяч чоловіків, жінок і дітей.

— Ви кажете, що «Постріл із глибин» — це морський варіант «Диявола у Білому місті». Чому?

— Це було дійсно розкішне судно, втілення гордості та інновацій того часу. Воно прямувало крізь води океану назустріч іншому судну, німецькій субмарині під командуванням славетного вбивці людей та кораблів. Мені здалося, що цей аспект дещо перегукується з темами, які постають у «Дияволі», — протиставлення добра і зла, темряви і світла, інновацій і руйнації.

— Капітана субмарини Вальтера Швіґера любили його підлеглі, але він безжально топив кораблі та людей. Як до нього треба ставитися — ненавидіти чи захоплюватися?

— Ні те, ні інше. Він був капітаном субмарини, і його єдиним завданням було затопити якомога більше британських кораблів. Ішла війна, і він виконував свою роботу. Але водночас його людяності вистачило на те, щоб урятувати таксу після однієї з атак.

— Супертаємна група шпигунів працювала в Адміралтействі та слідкувала за німецькими субмаринами. Вони знали, що «Лузитанія» сильно ризикує. Чому вони не передали цю інформацію?