Розділ «Ерік Ларсон: звідки беруться ідеї?»

Найважчий період мого життя — час після виходу книги. І я не про нетерпляче очікування на перші відгуки — хоча це теж доволі напружений час. Ні, найважче для мене — пошук ідеї для наступної книги. Не знаю, чому саме це для мене так складно. Ви, мабуть, уявляєте, що це найбільш приємна частина: сидиш собі на сонечку у дворі в Сіетлі з ноутбуком на колінах, п’єш чай, навкруги гудуть бджоли... Ну, ще іноді нахиляєшся, щоб записати чергову геніальну ідею на аркуші, де вже не вистачає місця. Самовдоволене життя, широка щаслива усмішка на обличчі.

Насправді ж, коли я не працюю над книгою, мій день проходить зовсім не так. Він набагато менш яскравий. Замість бджіл — оси. Я стаю дратівливим, перебувати поруч зі мною — не найприємніше товариство.

Моя подруга придумала вислів, що добре описує мій стан у цій фазі роботи. Вона каже, що я «у темному краю безідейності». Чомусь, коли я закінчую чергову книгу, у мене ніколи немає ідей у запасі. Як би я хотів, щоб було інакше і я міг відкрити пошарпаний записник, де з десяток чудових ідей чекають на втілення. Здається, у моїх колег-письменників усе саме так. Вони ходять довкола, наче фонтани ідей, — скаржаться, що ідей забагато й просто не вистачає життя всіма ними зайнятися, що не можна писати дві книги одночасно, а то й три. Я заздрю цим людям, цим джерелам енергії та творчої сили. «Щастить же вам!» — кажу. А сам хочу сказати: «Якщо ви ще хоч раз поскаржитесь, я вас заріжу». Тут у мене є якесь відхилення, визнаю.

Думаю, це можна пояснити тим, що з кожною новою книгою я розвиваюсь інтелектуально, і тому те, що здавалося хорошою ідеєю, більше не годиться. Наприклад, коли я написав «Isaac’s Storm», книгу про страшний ураган, який зруйнував Галвестон у 1900 році, я швидко зрозумів, що мені більше не цікаво писати про будь-які природні катаклізми. Особливо чітко я це побачив, коли провів цілий день у Сан-Франциско, працюючи з архівними матеріалами щодо великого землетрусу 1906 року. Я сподівався, що знайду хороший матеріал, але виявилося, що це дуже схоже на шторм у Ґалвестоні — наче якийсь підступний робітник архіву просто взяв і замінив у документах слово «ураган» на слово «землетрус». Мені стало дуже нудно. Крім того, була суттєва проблема з точки зору сюжету: у 1906-му землетрус почався раптово, тому в мене не буде ніякої можливості зробити інтригу для читача. Книга про землетрус уже сама по собі є розв’язкою, немає ніякого попереднього розвитку подій.

Так що урагани та землетруси як теми для мене стали неактуальними. Хоча мушу визнати, що, тільки-но я роблю таке загальне твердження, майже завжди мені згодом доводиться взяти свої слова назад. Тепер, коли «Мертвий кільватер» уже побачив світ, я можу впевнено сказати, що морськими катастрофами теж займатися не буду. Мене не зацікавить ані перекинутий пором, ані вибух корабля з боєприпасами в порту, ані вибухи бойлерів на «Султані» у 1865 році (це стало найстрашнішою американською морською катастрофою за всю історію, загинуло 1800 осіб, більшість із яких були молоді хлопці, котрі поверталися додому після закінчення Громадянської війни). Усе, мені це більше не цікаво. Ну, може, краплинку — оцей останній випадок. Але ні. Нєт. Фініто.

Іноді, коли я перебуваю в пошуках нової ідеї, я у відчаї йду нишпорити по поличках моїх улюблених бібліотек, Сюззалло та Аллен, що у Вашингтонському університеті в Сіетлі. Книги беру просто навмання — і найкраще для цього підходить рівень 900 за Десятковою класифікацією Дьюї, де зберігаються старі книги з історії. Вони приємно пахнуть пилом та старим клеєм, а іноді — опосередковано — грошима. Я блукаю між полицями, сподіваючись, що якась назва мене зачепить. Це весело, але марно. Єдиний плюс — тут я відчуваю, що хоч щось роблю, а не просто гаю час, поки мої друзі, як мені здається, фонтанують ідеями, з превеликою радістю розставляють пріоритети серед безлічі завдань і, урвавши хвильку, ставлять свічку в подяку за те, що їм не доводиться страждати так, як нещасному Ерікові.

Проблема в тому, що лише окремі ідеї можуть бути використані для таких історичних сюжетів, якими я займаюся. Власне, успішна ідея для мене має відповідати чотирьом критеріям:

• По-перше, тема, звісно, має бути мені цікава. Настільки, щоб я міг присвятити їй приблизно чотири роки мого життя.

• По-друге, вона має містити розвиток дій або певну рушійну силу — щось, на чому можна побудувати сюжет і зацікавити читача.

• По-третє, має бути об’ємна база архівних матеріалів — телеграм, листів, розповідей та іншого. Коли пишеш таку історію, треба спиратися на рясну палітру реальних, справжніх матеріалів. Самому таке не підробиш.

• По-четверте, ідея має бути досить складною, щоб я міг бути впевнений, що на цей момент ніхто не працює над такою ж книгою. У бізнесі це називають «бар’єром доступу». Може, те, що я скажу, і не по-американськи, але я ненавиджу конкуренцію.

Щодо останнього пункту, то тут у «Лузитанії» були проблеми, аж доки я не вивчив тему дещо глибше й не зрозумів, що зможу додати щось нове до всього того, що вже було опубліковане на той момент.

Уперше я почав думати про «Лузитанію» у 2010-му — за 5 років до річниці затоплення. Я давно цікавився цим кораблем, але лише в тому обсязі, у якому цікавлюся морською історією та кораблями взагалі. Коли я був малий, кораблі мене захоплювали, особливо славетні кораблі-привиди, як «Летючий голландець» та «Марія Целеста». Увечері, перш ніж іти купатися, я робив кораблики з фольги — щогли були зі звичайних соломинок для напоїв, я їх приклеював до фольги, а вітрила — з серветок. Усередину сідали зелені солдатики та відправлялись у небезпечну подорож від одного бортика ванни до іншого. Кораблі незмінно тонули: іноді через те, що кран випадково відкривався саме в той момент, коли вони проходили під ним, іноді під дією хвиль незрозумілої природи, що аж вихлюпували воду через краї — такі можна підняти, якщо ковзати вперед і назад у ванні. Інтерес до моря в мене, мабуть, у генах — я нащадок скандинавів, а морський розбій завжди добре в нас виходив, та ще з драматизмом, що так і сочиться з тих шоломів з рогами. Чесно, я б написав книгу про «Титанік», якби це вже не зробили Джеймс Кемерон та Селін Діон.

Незважаючи на мою схильність до морських саг, мушу зізнатися, що спочатку я відкинув історію «Лузитанії» як можливу тему для книги. Мені здалося, що тут усе надто очевидне та всім відоме, тобто не відповідає моєму четвертому критерію про бар’єр. Проте інших ідей у мене не було, а щось робити протягом дня треба. Коли я в темному краю безідейності, то не можу просто вбивати час за романом чи знов і знов передивлятися «Друзів», адже це розваги. А розваги — тільки ввечері. Такі в мене залишилися переконання з дитинства, бо моя мама ніколи не дозволяла нам із сестрами дивитися телевізор вдень, коли йдуть уроки. Якщо хтось хворів і лишався вдома, то треба було знаходити собі якесь заняття, окрім телевізора. Шрами від того й досі пекучі — я й зараз не можу дивитися телевізор, поки світить сонце. Проте іноді я граю в теніс — виправдовуюся тим, що це не розвага, а вправа, тобто корисне для здоров’я, а отже, сприяє хорошому мисленню.

Тож я повернувся в Сюззалло та Аллен, узяв декілька книг і почав читати. Дуже скоро я усвідомив, що історія «Лузитанії» містить набагато більше, ніж я уявляв. Наприклад, я був переконаний, що ця катастрофа стала приводом для негайного вступу Америки у війну. А насправді минуло ще два роки, перш ніж Вудро Вільсон звернувся до Конгресу й нарешті попросив оголосити стан війни між США і Німеччиною, причому у своїй промові він жодного разу не згадав «Лузитанію». За ті два роки сталося багато чого, зокрема затоплення американського судна («Лузитанія» була британським) та перехоплення відомої телеграми Циммермана.

Крім того, мене захопили деталі самого потоплення, про які в школі не розповідають: наприклад, що корабель затонув за 18 хвилин або що під час спроб спустити шлюпки одна повністю навантажена шлюпка впала на іншу. Якби я знав деякі з цих речей раніше, то гратись у ванні було б набагато цікавіше. Але я все одно не міг на це наважитися. Мене стримувало те, що про «Лузитанію» вже багато писали і я навряд чи знайду щось нове на цю тему. Проте я вирішив, що варто з’їздити в архів. Я знав, що в Гуверівському інституті в Стенфорді є колекція документів «Лузитанії» — а в Пало-Альто, штат Каліфорнія, дуже зручно летіти з Сіетла, де я тоді постійно жив. Я вирішив узяти квитки та провести декілька днів із матеріалами, щоб трохи краще зрозуміти, які саме документи існують. Це була відносно невелика колекція, але я швидко побачив, що маю справу з багатющою базою першоджерел щодо потоплення — мабуть, із багатшою, ніж для всіх моїх попередніх книг. І це при тому, що набагато більше матеріалу зберігається в інших місцях Америки та Британії, у тому числі в Національному архіві у К’ю (архів не має жодного стосунку до відомих королівських ботанічних садів, хоча вони й розташовані на одній і тій самій станції метро).

Саме тоді я зрозумів, що зможу додати в цю історію щось нове. Кількість і розмаїття доступного матеріалу — свідчення пасажирів, таємно перехоплені та розшифровані телеграми, любовні листи одурманеного президента, детальний військовий журнал капітана субмарини — обіцяли мені можливість одягти мій капелюх Хічкока й створити документальний морський трилер зі справжнім саспенсом, який дозволить читачам відчути напругу, передчуття й нарешті той жах, який відчували самі пасажири. Таким чином, я занурився в роботу й наступні чотири роки не виринав із більш чи менш веселих історій про любов, війну та смерть.

Тепер, коли «Постріл із глибин» опубліковано і «Лузитанія» ще раз потонула, я знов опинився в порожнечі. Так, тут мерехтить одна ідея — нічого конкретного, просто якийсь блиску темряві. А чи стане вона для мене порятунком з безідейності, ми дізнаємося пізніше, з часом та неврозом.