Розділ «Частина І «Чортові мавпи»»

Трохи пізніше того серпня Вільсону вдалося на декілька днів поїхати в заміський будинок — Гарлакенден-хауз, — у містечку Корніш, штат Нью-Гемпшир. Цей великий георгіанський маєток з видом на річку Коннектикут він винаймав улітку протягом двох років. Друг Вільсона — полковник Едвард Хауз — приїхав туди провідати його. Він був вражений тим, як глибоко Вільсон переживає свою втрату. Одного разу розмова між ними зайшла про Еллен, і президент зі сльозами на очах сказав, що він «почуває себе ніби машина, у якої закінчився заряд; наче ніщо більше не має сенсу»[48]. У своєму щоденнику Хауз писав, що президент «з острахом думав про наступні два з половиною роки. Він не знав, де йому взяти сил, щоб пройти через це».

Криза наступала на всіх фронтах. Сполучені Штати й досі охоплювала економічна криза, що тривала вже другий рік поспіль. Особливо постраждали південні штати[49]: бавовну, їхній головний продукт, перевозили здебільшого іноземні кораблі, а тепер через війну суден стало дуже мало, бо їхні власники з огляду на можливість атаки підводного човна не випускали їх з портів. Країни, які брали участь у війні, забрали торговельні судна на військову службу. Мільйони тюків із бавовною збиралися на південних причалах. З робочою силою теж були проблеми: у Колорадо страйкувало Об’єднання шахтарів Америки. Трохи раніше, у квітні, влада штату відправила на придушення страйку Національну гвардію, що призвело до різанини в Лудлоу, штат Колорадо, — загинуло більш ніж двадцять чоловіків, жінок і дітей. У цей же час коло південного кордону не вщухали заворушення, тривало насильство в Мексиці.

Але найбільше Вільсон боявся того, що Америку можуть якимось чином втягти у війну в Європі. Те, що війна взагалі почалася, було страшенно дивним — вона наче прийшла нізвідки. На початку того літа 1914 року — одного з найбільш сонячних літ, які тільки бачила Європа, — не було жодної ознаки того, що може бути війна. Ні в кого не було очевидного наміру починати конфлікт. Двадцять сьомого червня, за день до того, як Європа покотилась у прірву, в Америці читачі газет отримували лише приємні новини. На першій шпальті New York Times[50] ішлося про студентів Колумбійського університету, які нарешті виграли міжуніверситетські змагання з веслування — після 19 років поразок. Про війну згадувалося лише в рекламі готових сніданків Grape-Nuts, але про війну на шкільних подвір’ях: реклама розхвалювала властивість сніданків збільшувати шанси дітей на перемогу в бійках. «Частіше, ніж ви думаєте, сильне тіло та міцні нерви — це результат того, що ми їмо». На сторінці світської хроніки у Times повідомляли про десятки відомих у Нью-Йорку людей, включно з Гуггенхаймом та Ванамейкером, які того дня запланували подорож до Європи на суднах «Міннеаполіс», «Каледонія», «Зіленд», а також двох суднах німецьких власників: «Принц Фрідріх Вільгельм» та величезному кораблі «Імператор», на 24 фуги довшому за «Титанік».

У Європі королі та вищі посадові особи виїжджали в літні резиденції[51]. Кайзер Вільгельм скоро мав би відпливати на своїй яхті «Гогенцоллерн» у круїз до фіордів Норвегії. Президент Франції Раймон Пуанкаре разом з міністром закордонних справ вирушили з офіційним візитом до російського імператора Миколи II, який теж виїхав у літній палац. Вінстон Черчилль, який у сорок років уже мав найвище звання військово-морських сил Британії та був Першим Лордом Адміралтейства, виїхав на узбережжя Північного моря, у свій будинок у Кромері за 100 миль на північ від Лондона. Там його вже чекала дружина Клементина з дітьми.

В Англії пересічні громадяни були шоковані, але не можливим початком війни, а експедицією сера Ернеста Шеклтона[52]: 8 серпня він на кораблі з прямими вітрилами «Endurance» мав вирушити з Плімута, що на південно-західному узбережжі Британії, в Антарктику. У Франції найбільш хвилюючою подією був суд над Генрієттою Кайо, дружиною колишнього прем’єр-міністра Жозефа Кайо. Її було арештовано за вбивство редактора паризької газети Le Figaro через те, що в газеті опублікували інтимний лист, який прем’єр-міністр написав їй до весілля — він тоді був ще в шлюбі з першою дружиною. Страшенно обурена, місіс Кайо придбала пістолет, навчилася ним користуватися прямо в крамниці зброяра, пішла в кабінет редактора та зробила шість пострілів. Даючи свідчення, вона випадково винайшла метафору того, що скоро трапилось у Європі: «Ці пістолети — страшна річ. Вони самі стріляють»[53]. Її виправдали після того, як вона довела суду, що вчинила злочин на підставі сильних емоцій.

Закликів до війни не було навіть віддалено[54]: у Європі панувала впевненість — хоч і наївна, — що такі війни, які потрясали Європу в минулому, уже застаріли. Усі вважали, що економіки народів так тісно пов’язані одна з одною, що навіть якщо війна й почнеться, то триватиме дуже недовго. Капітал тік крізь кордони. У Бельгії була шоста за обсягом економіка світу — і не завдяки мануфактурам, а завдяки потоку грошей через банки країни. Способи комунікації розвивалися: телефон, телеграф, дротові та — найновіші — бездротові канали зв’язку. Росли розміри та швидкість пароплавів, розширювалася система залізниць. Розвивався туризм — тепер це було не лише привілеєм багатих людей, але й улюбленим заняттям середнього класу. Росло населення, розвивалися ринки. У Сполучених Штатах, незважаючи на кризу, компанія «Форд Мотор» оголосила про свої плани вдвічі збільшити свій завод[55].

Проте старі конфлікти та ворожнеча не зникли[56]. Король Британії Георг V ненавидів свого двоюрідного брата кайзера Вільгельма II, верховного правителя Німеччини. А Вільгельм заздрив численним колоніальним володінням Британії та її пануванню на морях. Заздрість його дійшла до таких меж, що у 1900 році Німеччина розпочала втілення плану будівництва військових кораблів — у такій кількості та настільки великих, щоб посперечатися з флотом Британії. Це, у свою чергу, спонукало Британію до активної модернізації своїх військово-морських сил. Був розроблений новий клас воєнних кораблів — дредноути — з такими великими та потужними гарматами, яких ще ніколи не застосовували на морі. Армії теж збільшувалися. Щоб не відставати одна від одної, Німеччина та Франція запровадили військову повинність. Націоналістичне завзяття було на піднесенні. Австро-Угорщина та Сербія мали відчуття взаємної образи, що поволі досягало точки кипіння. Серби плекали панслов’янські амбіції щодо деяких територій та націй, які входили до складу Австро-Угорської імперії (її зазвичай називали просто Австрією). Серед них були такі неспокійні регіони, як Герцеговина, Боснія та Хорватія. Один історик описав ситуацію так: «У Європи було забагато кордонів, забагато історій, які занадто добре пам’ятались, а також забагато солдатів, щоб жити в безпеці»[57].

Деякі країни почали таємно планувати, як підняти всіх цих солдатів, якщо з’явиться потреба. Ще в 1912 році Британський комітет оборони імперії вирішив, що у разі війни з Німеччиною перш за все треба перерізати німецькі трансатлантичні телеграфні кабелі[58]. У Німеччині тим часом генерали починали виконувати якісь поверхові завдання за планом, розробленим фельдмаршалом Альфредом фон Шліффеном[59]. Цей план базувався на масштабному маневрі, що мав провести німецькі сили через нейтральну Бельгію у Францію, обходячи захист французів, зосереджений уздовж кордону з Німеччиною. Здавалося, нікого особливо не обтяжувало те, що Британія може протестувати проти цього, навіть те, що вона може забажати вступити в конфлікт як гарант нейтралітету Бельгії. Шліффен розрахував, що війна у Франції закінчиться за сорок два дні і після цього німецька армія зможе розвернутися та вирушити на Росію. Він не розрахував тільки, що станеться, якщо Німеччина не встигне закінчити операцію у відведений термін, а також якщо Британія все ж таки вирішить вступити в сутичку.

Війна почалася з локальної геополітичної пожежі. У кінці червня ерцгерцог Франц Фердинанд, генеральний інспектор австро-угорської армії, поїхав у Боснію, яку Австрія анексувала в 1908 році. Проїжджаючи крізь Сараєво, він був застрелений убивцею, якого найняло угрупування «Чорна рука», що виступало за об’єднання Сербії та Боснії. Двадцять восьмого липня Австрія приголомшила весь світ, оголосивши війну Сербії.

— Це неймовірно... неймовірно[60], — сказав Вільсон, обідаючи зі своєю дочкою Нелл та її чоловіком Вільямом Макаду, секретарем Казначейства.

Проте цей інцидент лише на якусь мить привернув увагу Вільсона. У той час його дружина злягла з важкою хворобою, і це повністю займало його думки та душу. Дочку він попередив: «Тільки нічого не кажи матері про це». Конфлікт між Австрією і Сербією міг би так і закінчитися — невеликою війною з непокірною балканською країною. Але вже через тиждень локальна пожежа переросла у вогняну бурю, що загострила страхи, відродила ворожнечу, поклала початок утворенню альянсів, а також запустила у виконання давні плани. Четвертого серпня згідно з планом Шліффена німецька армія увійшла в Бельгію разом з величезними гарматами для руйнування фортець. Такі гармати могли запускати снаряди вагою в 2 тисячі фунтів. Британія оголосила війну, об’єднавшись із Росією та Францією — Союзники; Німеччина та Австро-Угорщина об’єднали свої армії як Центральні держави. Того ж дня Вільсон оголосив про нейтралітет Америки в рамках офіційної декларації, яка забороняла військовим кораблям Німеччини, Британії та інших учасників війни заходити в порти США. Через тиждень після поховання дружини, намагаючись побороти своє горе та звернути увагу на значну рану на тілі світу, він звернувся до американців: «Ми маємо бути неупередженими як у думках, так і у вчинках, маємо обмежити свої почуття та вислови, які можуть бути розтлумачені як прихильність до тієї чи іншої сторони»[61].

Американський народ повністю його підтримав. Британський журналіст Сідні Брукс у журналі North American Review розцінив, що Америка, як завжди, вирішила дотримуватися політики ізоляціонізму. А чому б і ні, питав він. «Сполучені Штати — віддалена величезна непідкорена земля без ворожих сусідів і взагалі без будь-яких сусідів, які могли б змагатися з нею в силі[62]. Вони живуть привілейовано, у майже абсолютному спокої, без суперечок, ворожості, безупинного тиску та протидії, які відтягують так багато уваги в пильно заселеному Старому світі».

Сама концепція нейтралітету була доволі простою, але на практиці виявилась її непевність. Вогонь уже розгорявся, і всі домовленості було забуто. Туреччина приєдналася до Центральних держав, Японія — до Союзників. Скоро війна дійшла до найбільш віддалених частин світу — билися на землі, на воді, у повітрі та навіть під водою: німецькі субмарини доходили аж до прибережних вод Британії. Локальний конфлікт щодо вбивства на Балканах охопив вогнем увесь світ.

Головною ареною подій залишалася Європа, де Німеччина ясно давала зрозуміти: ця війна буде такою, якої ще ніколи не було, і ніхто в ній не вціліє. Поки Вільсон оплакував дружину, німецька армія входила в тихі містечка та села Бельгії, брала цивільних у полон та вбивала їх, щоб запобігти спротиву. У місті Дінан німецькі солдати застрелили 612 чоловіків, жінок та дітей. Американська преса називала таке звірство актами «залякування» — так тоді йменували те, що інші покоління зватимуть тероризмом. Двадцять п’ятого серпня німецькі війська почали різанину в місті Левен[63] — «бельгійському Оксфорді». У цьому університетському містечку розташовувалась дуже цінна бібліотека. За три дні обстрілу й жахливої жорстокості померло 209 мирних жителів, було вщент зруйновано 1100 будинків та бібліотеку разом із 230 тисячами книжок, артефактів та безцінних манускриптів. Ці вбивства обурили не тільки Бельгію, а й увесь світ. Вільсон, у минулому президент Принстонського університету, «глибоко переживав з приводу знищення Левена»[64], розповідав його друг полковник Хауз. Президент боявся, що «війна може відкинути світ назад на три-чотири століття».

Кожна зі сторін була переконана, що вони зможуть перемогти ворога за декілька місяців, але наближався кінець 1914-го, і війна перетворилася на моторошний глухий кут з полями бою, де загинули десятки тисяч солдатів, але жодна сторона не просунулася вперед. Перші битви з гучними назвами відбулися восени та взимку: прикордонна битва, битва під Монсом, битва на Марні, перша битва під Іпром. До кінця листопада після восьми місяців боїв французька армія втратила 306 тисяч солдатів — приблизно таким було населення Вашингтона у 1910 році. Втрати німців складали близько 241 тисячі[65]. До кінця року довжина паралельних траншей, що являли собою Західний фронт, складала близько 5 тисяч миль[66] — від Північного моря до Швейцарії. Ширина нейтральної зони між траншеями іноді становила всього лише 25 ярдів.

Вільсона, який і без того перебував у стані депресії[67], це надзвичайно турбувало. Він писав полковникові Хаузу: «Я відчуваю цей майже нестерпний тягар на собі щодня»[68]. Схожі відчуття він описував у листі до посла в Британії Волтера Гайнса Пейджа. «Усе це дуже чітко — болісно чітко — постає в моїй уяві. Ці думки не полишають мене від самого початку конфлікту[69], — писав він. — У моїх думках та уяві я можу усвідомити всю серйозність цієї ситуації з будь-якої точки зору. Мені доводиться примушувати себе не думати про це, щоб уникнути відчуття заціпеніння, що з’являється від глибокого сприйняття та обдумування речей, які є занадто масштабними, щоб їх усвідомити або якось опосередковано контролювати».

Проте був щонайменше один момент, коли горе його трохи відпустило[70]. У листопаді 1914-го він поїхав на Мангеттен у гості до полковника Хауза. Того вечора близько дев’ятої години вони вдвох вийшли на прогулянку з його апартаментів — без маскування, але й не оголошуючи того факту, що президент Сполучених Штатів прогулюється вулицями Мангеттену. Чоловіки пройшли вздовж 53-ї вулиці та повернули на Сьому авеню в напрямку Бродвею, їм якось вдавалося не привертати до себе уваги перехожих, але, коли вони зупинилися послухати якусь вуличну промову, Вільсона впізнали, і почав збиратися натовп. Вільсон разом із полковником Хаузом пішли далі, а за ними потяглося ціле море ньюйорківців. Вони зайшли в готель «Волдорф Асторія» і в ліфті наказали враженому ліфтерові зупинити на верхньому поверсі. Там вони вийшли, перейшли в іншу частину готелю та на іншому ліфті спустились у вестибюль. З готелю вони вийшли через бічні двері.

Пройшовши трохи вздовж П’ятої авеню, вони сіли на автобус та доїхали до житлового кварталу, де був будинок Хауза. Хоч як бадьорила ця прогулянка та втеча, вгамувати тривогу Вільсона було неможливо. Уже у квартирі Вільсон зізнався Хаузові, що, ідучи на прогулянку, сподівався, що хтось його вб’є.

Посеред усього цього мороку він і досі вважав Америку останньою надією для всього світу. «Ми в мирі з усім світом»[71], — казав він у своїй щорічній промові у Конгресі в грудні 1914-го. У січні він відрядив полковника Хауза в Європу з неофіційною місією спробувати дізнатися, на яких умовах Союзники та Центральні держави могли б почати мирні перемовини.

Хауз замовив для себе квиток на один із найбільших та найшвидших кораблів з тих, що виконували тоді рейси, — на «Лузитанію» — під вигаданим іменем. Входячи у води Ірландії, тодішній капітан корабля Деніел Доу за традицією військових часів підняв американський прапор — ruse de guerre[72], щоб захистити корабель від атаки німецьких підводних човнів[73]. Це вразило Хауза та всіх присутніх. Проте цей учинок мав сумнівну користь як засіб маскування: в Америки не було жодного лайнера таких розмірів, а силует із чотирма трубами не впізнати було важко.