Розділ «Частина І «Чортові мавпи»»

Субмарина йшла проти вітру, який тепер дув із північного сходу, змагаючись із чотирифутовими хвилями. Вартові Швіґера спостерігали за морем, виглядаючи інші кораблі, але в таку сірість та негоду розгледіти дим від пароплава було дуже важко.

Увесь день видимість була погана, а ввечері тільки погіршилась, і кінець кінцем Швіґер знов опинився в густому тумані. У той час субмарина якраз перетинала морські шляхи коло узбережжя Единбурга, Шотландія, які вели у Ферт-оф-Форт. У сонячний день тут завжди була безліч кораблів, і вірогідність знайти ціль була високою. Зараз же, у тумані, атакувати було неможливо, а ось ризик зіткнутися з іншим судном залишався великим. О четвертій вечора Швіґер знов наказав опускатися на крейсерську глибину.

Уночі небо прояснилось, і зоряна ковдра розстелилась від одного горизонту до іншого. U-20 спливла на поверхню, і Швіґер виставив курс на Фейр-Айл, один із Шотландських островів. Цей курс пролягав по уявній лінії, яка розділяла Північне море та Північну Атлантику.

Субмарина перебувала в морі вже два дні, зв’язку з вищими офіцерами не було — Швіґер залишився абсолютно сам.

«Лузитанія».

Рандеву

Вийшовши з Нью-Йоркської затоки, «Лузитанія» прискорилась, але капітан Тьорнер не квапився вийти на крейсерську швидкість. Спочатку в нього було кілька рандеву після виходу в територіальні води США, так що немає потреби витрачати вугілля, досягаючи високої швидкості, якщо скоро доведеться зупиняти корабель.

На палубах корабля стало помітно прохолодніше через вітри відкритого Атлантичного океану та бриз, що утворювався під дією руху судна. Деякі пасажири продовжували стояти на палубі, спираючись на поруччя та спостерігаючи, як відступає берег, але більшість уже зникла в каютах, щоб розпакувати речі. Старші діти гуляли палубами, знайомилися, пробували різні способи розважитися — навіть шафлборд[305] на палубі. Молодші діти — у першому та другому класах — знайомились зі стюардесами, які будуть розважати їх протягом подорожі, поки батьки вечерятимуть у залах відповідного класу.

Теодейт Поуп, архітекторка-спіритуалістка, разом зі своїм другом Едвіном Френдом пішла в кімнату для читання та письма першого класу. Частина цієї кімнати була відокремлена спеціально для жінок, а в іншу частину могли приходити й чоловіки — тут була бібліотека. Кімната була велика, але дуже комфортна. Вона тяглася на всю ширину палуби А на майже максимальній висоті. Усередині було безліч столів та крісел, стіни вкриті світлим сіро-кремовим шовком[306]. Вікна закривали шовкові штори рожевого відтінку під назвою Rose du Barry. У чоловіків теж була своя окрема кімната — кімната для паління — зі стінами, вкритими горіховими панелями, трохи далі на палубі А.

У кімнаті Теодейт знайшла свіжий ранковий номер нью-йоркської газети Sun і почала читати[307].

У газеті багато уваги приділялося візиту Державного секретаря Вільяма Дженнінгса Брайана до Нью-Йорка минулого дня[308]. Він знайшов трохи часу, щоб відволіктися від міжнародних проблем та виступити з промовою в Карнеґі-холі на підтримку кампанії місіонера Біллі Санді проти алкоголю. Брайан також підписав публічну обіцянку «повної тверезості». Попередня промова секретаря Брайана на цю тему у Філадельфії зібрала величезний натовп у 16 тисяч слухачів, тому організатори в Нью-Йорку розраховували на приблизно таку ж зацікавленість. Але прийшло лише 2,5 тисячі людей, і третина приміщення залишилася порожньою. Брайан був одягнений у чорний костюм, чорне пальто з альпаки, а також чорну краватку-боло. У кінці своєї промови він підняв келих — келих з водою та льодом. Букер Вашингтон, якому щойно виповнилося п’ятдесят дев’ять, теж піднявся, щоб узяти слово та підписати одну з карток-обіцянок Біллі Санді.

В іншій статті, з Вашингтона, ішлося про невдоволення президента Вільсона з приводу докорів критиків — їм не подобалося те, що президент дозволив показувати фільм «Член Клану» режисера Девіда Ворка Ґріффіта у Білому домі. Критики ніяк не вгамовувалися, незважаючи на те що вже був травень, а показ проходив 18 лютого за присутності Вільсона, його дочок та членів Кабінету президента. Фільм засновувався на романі «Член Клану» Томаса Діксона і спочатку мав підзаголовок «Історичний пригодницький роман про Ку-Клус-Клан». Фільм розкривав зло ери відбудови Півдня та на героїчний манер прославляв Клан як рятівника по-новому пригнічуваного білого населення тих країв. Кінофільм став сенсацією в усіх куточках країни, хоча критики — а особливо шість років тому заснована Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення — відкрито засуджували зміст фільму та влаштовували протести біля входів у кінозали. Через це Ґріффіт змінив назву фільму на більш прийнятне «Народження нації». У п’ятницю, 30 квітня, особистий секретар президента Джозеф Тамулті зробив заяву: «Президент не мав ніякої інформації про характер фільму до того, як побачив його на екрані, і ні в якому разі не давав свого схвалення»[309]. Вільсон погодився на показ, за словами Тамулті, «як жест ввічливості щодо старого знайомого».

Ну і, звичайно ж, газета опублікувала останні новини про війну. Успішний німецький наступ на російську армію на Балтійському морі[310]; безрезультатні битви з почерговим успіхом у Шампані та вздовж річки Маас. Німці укріпили свої позиції на Іпрському виступі. У провінції Ван турки поновили атаки проти вірменського цивільного населення. Далеко на заході сили Союзників на півострові Ґалліполі начебто розгромили турків, але скоро цю інформацію спростують. Була також і невеличка замітка про бомбування американського корабля «Cushing».

Теодейт ненавиділа війну. Вона в усьому звинувачувала Німеччину та відкидала будь-які спроби німців перекласти провину на Британію. «Чого ж іще вони могли чекати, якщо роками ображали Англію, і тепер вона просто та благородно дотримується своїх угод із Троїстим союзом?»[311] — писала Теодейт, маючи на увазі втручання Англії, яка стала на захист нейтралітету Бельгії. Вона з нетерпінням чекала нищівної перемоги Союзників, після якої Німеччина б залишилася зруйнованою «до непізнаваності». Проте вона не хотіла, щоб Сполучені Штати втручались у цю війну. Минулого жовтня вона чула від знайомого медіума, що той начебто отримав таке повідомлення з іншого світу: «Ні за яких умов Сполучені Штати не повинні брати військову участь у європейському конфлікті»[312]. Теодейт надіслала це повідомлення президентові Вільсону.

Більше за все в суботньому випуску Sun увагу Теодейт привернула стаття на першій шпальті, у якій ішлося про німецьке попередження. Саме в цій газеті вона вперше його побачила. Узагалі єдине попередження, яке вона отримувала перед подорожжю, була примітка у брошурі «Інформація для пасажирів», яку видали в «Кунард» разом із квитком. У брошурі були імена її попутників у першому класі, а також примітка «Повідомляємо пасажирів, що на пароплавах Атлантики регулярно подорожують професійні шулери, і ми закликаємо Вас до відповідних заходів обачності»[313].

Sun доволі м’яко передавала німецьке оголошення — стаття називалася «Німеччина вдається до заходів, щоб зупинити закордонні подорожі». У статті наводився сам текст попередження, яке називали першим кроком у німецькій кампанії з «утримання американців від подорожей у Європу влітку»[314].

Теодейт розповіла про це Френдові, додавши: «Звісно, це означає, що вони хочуть нас дістати»[315]. Проте вона була переконана, що «Лузитанія» в британських водах отримає супровід та захист. Ця думка заспокоювала.

Неллі Гастон, 31-річна жінка, поверталася до Англії після майже року в гостях у тітки та дядька в Чикаго. Вона почала писати листа жінці на ім’я Рут — завершити його вона планувала протягом подорожі. У листі було безліч незначних подробиць: про саму подорож у другому класі, про те, як стало людно, коли перевели пасажирів з «Камеронії» — навіть довелося ділити сніданок на два «заходи». Вона також скаржилася, що їй випало снідати в першому «заході», о 7:30, і треба було щоранку прокидатись о 7:00. У листі ще зазначалося, що день був навдивовижу холодний і вона з радістю вдягла тепле пальто.

Багато її друзів та родичів знали, що вона подорожуватиме на «Лузитанії» того дня. «Це ж треба! Я сьогодні отримала пошту. Стюард, який приніс її, був украй здивований. Він думав, що в мене день народження»[316]. Друзі та родичі посилали їй листівки та подарунки. «Прю надіслала мені пару шовкових панчіх, а тітка Рут — відріз шовку та троянду. Неллі Кассон, Вілл Гобсон, Том та Едіт Клаас надіслали листівки, а Лу — дуже милий лист, на який я трохи пізніше відповім».

Дехто турбувався з приводу її подорожі: «Я дуже здивувалася: вони пишуть, що Вілл та Бі плакали, а я й не уявляла, що це може їх турбувати». Сама вона терпіти не могла сліз, але навіть їй «нерідко хотілося розплакатися відтоді, як я поїхала».