Розділ «Частина І «Чортові мавпи»»

На борт підіймалися цілими родинами. «Кунард» відвела декілька окремих кают першого класу для Пола Кромптона з Філадельфії, його дружини та шістьох дітей — серед них одне немовля, — а також їхньої няньки Дороті Аллен, 29 років. (У квитках компанії «Кунард» імена дітей не зазначалися — мабуть, так вони мовчки передавали свій протест проти того, що діти подорожували безкоштовно.) Кромптон був кузеном голови компанії «Кунард» Альфреда Аллена Буга — його компанія Booth Group володіла пароплавною компанією. Кромптон очолював підрозділ компанії, який займався шкіряними товарами. Нью-йоркський керівник «Кунард» Самнер привітав родину перед тим, як вони піднялися на борт, та «на власні очі пересвідчився, що їхня подорож проходитиме в комфорті»[241]. На протилежному кінці судна та на одну палубу нижче розмістилася родина Перл із Нью-Йорка: їм дісталися каюти третього класу Е-51, Е-59 та Е-67. Фредерик Перл прямував у Лондон, щоб обійняти посаду в посольстві Америки. З ним також їхали його дружина й четверо дітей, яких супроводжували навіть дві няньки: п’ятирічний син, дві менші дочки та одне немовля. Діти — і немовля теж — розміщувалися разом з няньками в каютах Е-59 та Е-67; батьки ж у відносному спокої — у каюті Е-51. Місіс Перл чекала на ще одну дитину.

Вільям С. Ходжес прямував у Європу з метою зайняти крісло керівника паризького відділу компанії Baldwin Locomotive Works і з собою віз свою дружину та двох маленьких синів. Репортер Times запитав місіс Ходжес, чи боїться вона цієї подорожі, і у відповідь отримав сміх: «Ну якщо ми потонемо, то всі разом».

Батьки їхали до своїх дітей, діти квапилися до батьків. Дружини та батьки нетерпляче чекали повернення до своїх рідних. Наприклад, місіс Артур Лак з Вустера, штат Массачусетс, разом із двома синами — Кеннетом Лаком та Елбріджем Лаком восьми та дев’яти років — їхала до свого чоловіка, інженера гірничих робіт, який чекав на них в Англії. Чому в гущі великих подій завжди є родина з таким невлучним іменем?[242] Це загадка історії.

Серед менш відомих, але не менш видатних пасажирів, які тієї суботи піднялися на борт, була 48-річна жінка з Фармінгтона, штат Коннектикут. Її звали Теодейт Поуп[243], для друзів — Тео. Того ранку її матір та чоловік, на 20 років молодший за неї, приїхали з нею. Матір — щоб провести, а чоловік, Едвін Френд, вирушав з нею разом. У своєму улюбленому оксамитовому капелюсі без крисів, Теодейт була імпозантною жінкою, хоча на зріст була трохи вища за метр п’ятдесят: біляве волосся, округле підборіддя та яскраві сині очі. Погляд у неї був прямий та відвертий — він виражав незалежність, з якою вона йшла життєвим шляхом і через яку відмовилась від того шляху, який був приписаний їй як жінці, вихованій у вищому суспільстві. Її мати одного разу пожалілася: «Ти ніколи не поводишся так, як інші дівчата»[244]. Сучасники називали її новим для тих часів словом феміністка.

Серед друзів Теодейт були художниця Мері Кассатт, Вільям Джеймс та його брат письменник Генрі Джеймс — з останнім у неї були особливо близькі стосунки, і вона навіть назвала на його честь цуценя — Джим-Джем. Вона була однією з небагатьох жінок-архітекторів у США, які досягли успіху. Їй належить конструкція величної будівлі у Фармінгтоні, яку вона назвала Гілл-Стед. Коли Генрі Джеймс уперше побачив будівлю — ще до його знайомства з Теодейт, — йому на думку спала одна з багатьох літературних аналогій архітектурної критики: він порівняв радість, яку відчув, з «короткочасним ефектом від великої гладенької цукерки, яку без попередження засунули між стиснутих губ у напівпритомну порожнечу»[245]. Теодейт мала й іншу пристрасть: вона була спіритуалісткою та іноді виступала як дослідниця паранормальних явищ. Віра в такі речі була доволі поширена в Британії та Америці на початку XX століття: дошка уїджа[246] тоді була звичною річчю у вітальні, і її нерідко приносили після вечері для імпровізованих сеансів. З початком війни віра в потойбічне життя стала відроджуватися — британці прагнули втішитися тим, що їхні мертві сини якимось чином можуть бути поряд. Інтерес Теодейт до «психічних» досліджень якраз і став причиною їхньої з Едвіном Френдом подорожі в Лондон.

Теодейт була єдиною дитиною в заможній клівлендській родині, тому більшу частину дитинства провела на самоті. Її батько Альфред був магнатом у чорній металургії, а мати Ада — соціалісткою. Вони жили на Юклід-авеню, відомій як Ряд міліонерів. «Не пам’ятаю, щоб я колись сиділа в матері на руках[247], — писала Теодейт. — Батько був настільки зайнятий [робочими] справами, що мені вже виповнилося п’ятнадцять, коли він уперше усвідомив, що втрачає дочку». Свою молодість вона описує як «крайній ступінь того, як зазвичай виглядає життя єдиної дитини», хоча віддає належне самотності, що переривалася нападами страшенної нудьги та депресії — це прищепило їй потужне почуття незалежності. Коли їй було десять, вона почала малювати плани будинків та ескізи фасадів — мріяла, що колись збудує фермерський дім за своїм дизайном і буде там жити.

Для її батьків, які значну частину дня оберталися у вищому суспільстві, Теодейт, без сумніву, була тягарем. У дев’ятнадцять років вона змінила ім’я, яким її нарекли при народженні, — Еффі — на Теодейт. Так звали її бабусю, і вона хотіла таким чином передати свою повагу до відданості цієї жінки квакерському принципу, який ставив духовне вище за матеріальне. Її не цікавив дебют у суспільстві, не цікавило заміжжя — його вона сприймала як стіну, яка закривала всі її амбіції. Золота клітка — так вона називала подружнє життя. Її батьки відправили Теодейт у приватну школу у Фармінгтоні — школу міс Портер для молодих леді, — сподіваючись, що вона повернеться після навчання та займе своє місце серед вершків суспільства. Але Теодейт дуже сподобався Фармінгтон, і вона вирішила залишитися. Вона стала суфражисткою, якось навіть вступила в соціалістичну партію — їй подобалося сердити батька соціалістичними балачками.

Під час тривалої подорожі Європою у 1888-му вона дуже зблизилась із батьком. Він полюбляв подорожувати та колекціонувати твори мистецтва, одним із перших віддавши належне імпресіонізму (у ті часи твори цього напряму суспільство вважало ексцентричними й навіть радикальними). І саме батько запропонував їй подумати про мистецтво як професію для себе. Вони провели багато часу разом, шукаючи по галереях та художніх студіях роботи, які можна було б забрати з собою в Клівленд; тоді вони придбали дві картини Клода Моне. Теодейт робила замальовки архітектурних елементів, які їй подобалися: тут комин, там пілястр. Париж її не зацікавив, і вона навіть описала його як «найбільшу огидну пляму на обличчі землі»[248]. Англія ж її причарувала, особливо милі сільські будинки з занепалим дахом та напівобшитими стінами, але дуже привітними дверима. Тут вона робила замальовки свого бачення ідеального фермерського будинку.

Оскільки архітектура була галуззю, закритою для жінок, Теодейт мусила здобувати архітектурну освіту самостійно, починаючи з приватних уроків у членів кафедри мистецтв Принстонського університету. З допомогою батька вона придбала будинок у Фармінгтоні з 42 акрами землі. Батьки, за її вмовляннями, погодилися відійти від справ, переїхати у Фармінгтон і спорудити там будинок, де виставлятиметься колекція Альфреда, у якій, крім двох робіт Моне, були також картини Вістлера та Деґа. Батько запропонував їй розробити план будинку під керівництвом професійного архітектора. Вона обрала компанію McKim, Mead & White, яка погодилися завдяки, без сумніву, багатству Альфреда. Після цього Теодейт написала листа одному з засновників компанії, Вільяму Резерфорду Міду, показавши себе як жінку з сильним, ба навіть владним характером. Вона писала: «З огляду на те, що це мій проект, саме я буду вирішувати всі деталі щодо нього, а також усі більші проблеми, що можуть виникнути... Тобто це буде будинок Поуп, а не Маккіма, Міда та Вайта»[249].

Розробка проекту та процес будівництва стали для Теодейт її архітектурною освітою. Але до 1900 року цей проект зовсім її виснажив, і у своєму щоденнику вона писала: «Я вичавила свою душу насухо... задля батьківського дому»[250].

У 1910-му вона вже була справжнім архітектором і скоро стала відомою як перша в Коннектикут! жінка-архітектор із ліцензією. Через три роки, у серпні 1913-го, її батько помер від крововиливу в мозок. Це був страшний удар, і в цьому горі вона вирішила побудувати підготовчу школу для хлопчиків, щоб ушанувати його пам’ять. Але та школа мала відрізнятися від усіх інших, які він знав протягом свого життя. Вона уявляла собі, що територія школи, тобто кампус, буде копією маленького містечка в Новій Англії, з крамницями, ратушею, поштою та фермою. Вона хотіла зробити наголос на вихованні характеру хлопців: у школі вони мали присвячувати значну частину дня «суспільним роботам», працюючи на фермі та в крамницях. Під час робіт вони також учитимуться теслярства та графіки. Її ідеї відповідали течії мистецтв та ремесла, яка в ті часи набирала популярності. Ця течія базувалася на тому, що така робота приносить задоволення та є вирішенням проблеми дегуманізації в індустріальній революції. У 1910 році вона захопила всю Америку — створювалися такі організації, як Roycrofters пасажира корабля Елберта Хаббарда, з’являлися нові та прості підходи до дизайну, що яскраво виявились у меблях Густава Стіклі та простих справних будинках у так званому стилі мистецтва та ремесла. Ця течія надихнула засновників таких журналів, як House Beautiful та Ladies’ Home Journal.

Уранці в суботу, 1 травня 1915 року, Теодейт знов охопила абсолютна втома. Минула зима була складною для неї як професійно, так і емоційно. Один інцидент особливо яскраво свідчив про те, наскільки важко бути жінкою в чоловічій професії[251]: один видавець подумав, що Теодейт — це чоловіче ім’я, і попросив її фотокартку для книги про найвідоміших нью-йоркських архітекторів. Коли під час телефонної розмови він дізнався, що вона жінка, то від своєї пропозиції відмовився. Теодейт також важко перенесла один із періодичних нападів депресії — їй навіть знадобилися послуги домашньої доглядальниці. У лютому 1915-го вона писала: «Моє постійне безсоння досягло таких масштабів, що ночі більше схожі на кошмари наяву»[252].

Теодейт сподівалася, що цілюща сила подорожей піде їй на користь: «Для тих, хто стомився розумово, немає нічого кращого, як відволіктися на подорож»[253].

На борту «Лузитанії» стюард провів Теодейт у її каюту на палубі О з правого борту. Вона залишила там свій ручний багаж та перевірила, що всі її валізи теж принесли. Якщо Теодейт сподівалася добре виспатися тієї ночі, то скоро на неї чекало розчарування.

Чарльз Лоріа, продавець книг із Бостона, іде трапом у супроводі своєї сестри Бланш та її чоловіка Джорджа Чендлера. «Я був здивований, що на пароплав прохід зовсім вільний»[254], — писав потім Лоріа. Для нього було несподіванкою, що його сестрі та зятеві «дозволили піднятися на борт без будь-яких питань». Інші пасажири теж дивувалися простоті, з якою друзі та рідні піднялися на борт, щоб їх провести.

Чендлер ніс портфель Лоріа та валізу, а сам Лоріа — ту саму валізу, у якій були рисунки та повість Діккенса. Чендлер жартував, що вміст тієї валізи настільки цінний, що він «воліє навіть не торкатися її»[255].

Усі троє зайшли до каюти В-5 — ця каюта була ближче за інші до носа корабля з правого борту на палубі В. Здавалося б, дуже хороше розміщення, але каюта була внутрішньою й не мала ілюмінаторів. Та Лоріа звик так подорожувати. Він відразу дістав коробку сірників та поклав її в зручне місце — на випадок, якщо динамо-машина корабля дасть збій. Лоріа вже двадцять три рази перетинав Атлантику, більшість із них на кораблях «Кунард», але на знаменитій швидкохідній «Лузитанії» він подорожував уперше.

Скриня та футляр для взуття, які він відправив із Бостона, були вже в каюті. Він перевірив замки на всіх валізах, а потім разом із Бланш та Чендлером піднявся на палубу. Скоро всіх гостей попросили залишити корабель. Лоріа знов повернувся в каюту, дістав рисунки з великої валізи та сховав їх у верхній відділ футляра для взуття — він краще зачинявся. Книга Діккенса опинилась у портфелі.

Перед тим як піднятися на борт, Лоріа прочитав попередження посольства Німеччини, але не надав йому особливої уваги. У його голові жодного разу не з’явилась ідея скасувати подорож. Він одяг свій костюм від Нікербокера, а також годинник — новинка, яка не потребувала ключа, щоб заводити. Цей годинник завжди був налаштований на бостонський час, де б він не був, — Лоріа таким чином наче прив’язував себе до чогось у світі. Про малюнки він нікому не сказав ані слова.

Двайт Гарріс, ньюйорківець із каблучкою на пальці та персональним рятувальним колом, віддав свої цінні речі на зберігання старшому стюардові. То були: кулон із діамантами та перлинами, каблучка з діамантами та смарагдом, велика діамантова брош, 500 доларів золотом та, звісно, його весільна каблучка. Перед відплиттям він відправив записку на поштовому папері «Лузитанії» з подяками своїм дідусеві та бабусі — вони зробили йому подарунок у дорогу. Німецьке попередження, здається, не змусило його замислитися ні на мить. Записка так і рясніла знаками оклику.