Розділ «Частина І «Чортові мавпи»»

У дорозі

Відплиття корабля було заплановане на десяту ранку, але запізнювалося. Під час війни Адміралтейство Британії мало право реквізувати для військових цілей будь-яке судно під британським прапором. В останню хвилину Адміралтейство реквізувало «Камеронію» — пасажирський корабель, пришвартований у Нью-Йорку, який обслуговував рейси в Ліверпуль та Ґлазґо. Капітан «Камеронії» отримав наказ перед самим відплиттям судна, і сорок пасажирів разом із п’ятьма членами екіпажу (усі — жінки) перевели на «Лузитанію». На жаль, немає можливості дізнатися, що з приводу цього думали пасажири у світлі німецького попередження в ранкових газетах. Хоча є одне свідчення, яке стверджує, що вони були раді, адже «Лузитанія» втілювала собою максимум розкоші морських подорожей. Крім того, вони вважали, що на «Лузитанії» прибудуть у Ліверпуль швидше, аніж на меншій та повільнішій «Камеронії».

На борту «Лузитанії» один із пасажирів вирішив скористатися цією затримкою. Річард Престон Прічард розпакував одну з двох своїх фотокамер та піднявся з нею на палубу, щоб зробити декілька знімків міста та затоки. У нього була камера «Кодак № 1» — вона складалась і могла поміститись у кишеню пальта.

Прічард був 29-річним чоловіком зростом у 5 футів 10 дюймів. Мати й брат називали його Престоном — мабуть, щоб уникнути невдалого римування Річард Прічард. Вони описували його так: «Темно-каштанове волосся, високий лоб, блакитні очі, виразні риси обличчя. Дуже глибока ямочка на підборідді»[289]. — підкресливши останнє речення. І справді, ямочка на підборідді Прічарда привертала увагу. Якесь інше обличчя така риса могла б спотворити, але тільки не його бездоганно красиве обличчя: повні губи, темні брови, бліда шкіра, густе темне волосся, що спадало великим завитком з лоба, і блакитні очі — як не дивно, при темному волоссі та бровах. «Надзвичайно цікаве обличчя з такими яскравими рисами, що, один раз побачивши, уже ніколи його не забудеш»[290], — казав один із пасажирів.

Прічард був студентом-медиком в Університеті Мак-Ґілла в Монреалі, Канада. Він вступив на навчання після того, як спробував себе в декількох галузях, зокрема фермерстві та лісорубстві. У Канаду він переїхав після смерті батька, щоб заробляти гроші та відправляти їх матері в Англію. Він їхав другим класом у каюті D-90 — внутрішній каюті навпроти перукарні — і ділив її з іншими трьома чоловіками. Усі вони не були знайомі один з одним. Прічарду дісталася верхня койка. З собою він мав три валізи. На краватці в нього часто можна було побачити затискач із золотим кільцем, прикрашеним крихітними білими та червоними «лавовими головами» — декоративними зображеннями облич, вирізаних з особливого виду вулканічного каменю, який використовували для брошок і камей. На період подорожі він узяв два костюми: один синій, а один більш повсякденний зелений.

На палубі він познайомився з молодим чоловіком, у якого також була камера, — Томасом Самнером з Атертона, Англія. (Томас Самнер не має ніякого стосунку до нью-йоркського керівника «Кунард» Чарльза Самнера.) Обидва вони хотіли зробити декілька знімків затоки. День був прохолодний та пасмурний — «доволі нудний»[291], як сказав Самнер, — і вони почали обговорювати, яку експозицію обрати для знімків. Згодом вони заглибилися у тему фотографії.

Самнерові відразу ж сподобався Прічард: «він такий же, як і я». Обидва вони подорожували самі й часто зустрічалися протягом подорожі. Самнеру подобалося вміння Прічарда насолоджуватися життям, не втручаючись у приватність інших людей. Він здавався «дуже приємною людиною та розважався в дуже спокійній манері, — писав Самнер. — Ви зрозумієте, про що я, [він] не привертав до себе уваги якимись гучними вигуками, як більшість інших чоловіків, коли їм весело». Інший пасажир другого класу, Генрі Нідхем, казав про Прічарда так: «На борту його дуже любили, він організовував ігри у віст та робив більшу частину роботи»[292]. Гра у віст — соціальна подія, для якої пасажири об’єднуються в пари та грають, аж доки не залишається одна команда-переможець.

Товариш по каюті Артур Гадсден каже, що тим рейсом Прічард повертався в Англію в гості й дуже радів з того — «рахував хвилини»[293] до прибуття.

Пасажири з «Камеронії» переходили на борт «Лузитанії» протягом двох годин. Пізніше ця затримка виявиться набагато важливішою, ніж будь-хто міг уявити, але зараз вона тільки дратувала — капітан Тьорнер завжди пишався своєю майстерністю організувати відплиття на прибуття «Лузитанії» чітко за розкладом.

Щодо німецького попередження, то Тьорнера це не бентежило. Перед відплиттям він стояв на палубі для прогулянок та розмовляв з Альфредом Вандербільтом та Чарльзом Фроманом, коли до них підійшов один із репортерів (вочевидь, не Джек Лоуренс). Репортер запитав у Вандербільта, чи вважає той, що йому пощастить цього разу так само, як тоді, коли він вирішив не подорожувати на «Титаніку». Той посміхнувся і нічого не відповів.

Тьорнер поклав руку на плече Вандербільта й сказав:

— А як ви думаєте, чи стали б усі ці люди замовляти місце на «Лузитанії», якби вважали, що їх потопить німецька субмарина? Усі ці балачки про торпедування «Лузитанії» — це чи не найкращий жарт, що я чув[294].

І Вандербільт засміявся разом з Тьорнером.

Відплиття знов затримали — і цього разу з причини, за яку Тьорнер хоча б частково ніс відповідальність. Його племінниця, актриса Мерседес Десмор, піднялася на борт на екскурсію й майже залишилася на кораблі, коли всі пасажири з «Камеронії» вже були на борту, команда підняла трап. Тьорнер сердито наказав знов його опустити, щоб племінниця могла зійти на берег, і це тільки подовжило і без того значну затримку.

Один із пасажирів, художник кіно Олівер Бернард, записав: «Капітан Тьорнер знехтував своїми обов’язками під час відправлення від причалу в Нью-Йорку: на борту була його родичка»[295]. Пізніше, коли Бернард висловить ці звинувачення, він зрозуміє те, що мало хто з пасажирів усвідомив: у тому рейсі через збіг багатьох різних факторів час мав життєво важливе значення. І навіть ця остання незначна затримка могла змінити історію.

Кінооператори біля входу в термінал «Кунард» перейшли на вище місце (скоріше за все, на дах будівлі), на рівень трапу, та спрямували камеру на нижні палуби. На плівці видно, як пасажири з’юрбилися з правого борту, багато хто махає хустками завбільшки з пелюшку. Один із пасажирів тримає американський прапор, а жінка поруч із ним — малюка, що стоїть на перилах.

За якусь мить молодий моряк починає йти сходами на кормовий місток — вузьку підвищену платформу на кормі судна. Спочатку з лівого борту, а потім і з правого він піднімає білий прапор — знак близького відплиття. Скоро, трохи за полудень, «Лузитанія» починає повільно рухатися назад. Камера залишається на місці, але через дуже повільний рух корабля здається, що це саме камера рухається вздовж усього борту судна.

Один із членів команди стоїть на канатах шлюпки. Стюард першого класу виходить на палубу та впевнено підходить до одного з пасажирів, наче передає якесь повідомлення. Нагорі на сходах стоїть чоловік та дивиться просто в камеру. Його кінематографісти відразу впізнали — це Елберт Хаббард у своєму стетсоні та краватці, яку ледь видно під застебнутим пальто.

Місток корабля проходить повз камеру, і на кадрі 289 з’являється Тьорнер. Він стоїть по правому борту в боковому кінці містка. Корабель повільно проходить, і капітан з посмішкою повертається до камери, знімає картуз, коротко махає рукою та спирається на поруччя.

Корабель заднім ходом виходить у Гудзонську затоку. Два буксири обережно розвертають судно носом на південь униз за течією, і далі корабель починає йти своїм ходом. «Лузитанія» зникає з поля зору камери, і вдалечині видно гобокенські причали, вкриті туманом та димом.