Розділ «Частина IV Чорна душа»

Були й щасливі зустрічі.

Моряк Леслі Мортон усю ніч у п’ятницю шукав свого брата Кліффа в списках живих у готелях Квінстауна, але не знайшов жодної згадки про нього. Наступного ранку він відправив батькові телеграму: «Я в безпеці, шукаю Кліффа»[696]. Потім він пішов в один з моргів. «Рядами з обох боків до самого кінця лежали тіла, загорнуті в простирадла та савани, — писав він, — і багато людей у різному стані горя та страждань ходили від тіла до тіла, відкидаючи простирадла, щоб знайти своїх рідних, яких іще не знайшли».

Він теж повільно йшов, піднімаючи простирадла. Тільки-но він збирався підняти чергове, як побачив, що до того самого тіла тягнеться ще одна рука. Піднявши очі, він побачив брата. Їхня реакція була цілковито спокійною:

— Привіт, Кліффе, радий тебе бачити, — сказав Леслі.

— Я теж радий, Ґерте, — відповів той. — Думаю, ми маємо за це випити.

Їхній батько недовго хвилювався, бо отримав телеграми від обох синів, у яких ті писали, що шукають один одного. Телеграми прибули з різницею в 5 хвилин, так що «вдома батько знав, що ми обидва живі, навіть раніше за нас».

Того вечора Леслі вперше спробував пиво «Ґіннесс»: «Не можу сказати, що тоді мені воно дуже сподобалось, але для того, щоб відсвяткувати те, що ми вижили, воно було дуже доречним, бо ми знов були разом і в Ірландії».

Багато тіл привезли кораблі, що вийшли на порятунок, але чимало загиблих продовжували знаходити в бухтах та на пляжах Ірландії, коли їх виносило течією. Тіло одного чоловіка знайшли на пляжі — він тримав у руках 30-сантиметровий шматок шлюпки з написом «Лузитанія», який потім опинився в архівах Гуверівського інституту Стенфордського університету[697].

Консул Фрост узяв на себе роботу з тілами загиблих американців. Тіла «важливих» осіб, тобто тих, хто подорожував першим класом, були забальзамовані за рахунок держави. «Смерть дивовижним чином згладила соціальні та психологічні розрізнення. Ми зазвичай вважали, що значення має саме тіло, а з’ясувалося, що все навпаки, — писав Фрост. — На обличчі найчастіше залишався вираз упевненого спокою, хоча іноді з відтінком зніяковілості або образи — наче вірний друг улаштував якийсь недобрий жарт, якого жертва не зрозуміла»[698]. Тіла менш важливих пасажирів клали в труни зі свинцю[699], «щоб їх можна було відправити в Америку на вимогу».

У «Кунард» доклали багато зусиль, щоб пронумерувати, сфотографувати та занести в каталог тіла всіх загиблих. Тіло № 1 належало Кетрін Ґілл, 40-річній удові[700]; тіло № 91 — головному стюарду Мак-Каббіну, для якого та подорож мала стати останньою перед виходом на пенсію. Майже всіх загиблих фотографували в трунах, хоча є одне тіло, яке лежить у чомусь схожому на велику тачку, а також тіло малюка на якійсь платформі. На тілах були їхні пальта, костюми, сукні та коштовності. У матері та її маленької дочки — їх, мабуть, знайшли разом — була спільна труна. Матір повернулася до дочки, дитина тримає руку в матері на грудях. Вони виглядають так, наче ось-ось устануть із труни й знову житимуть своїм життям. Інші фотокартки теж створюють враження спокою. Красивий чоловік, гладенько поголений, років тридцяти — тіло № 59, — одягнений у білу сорочку, твідовий піджак, крапчасту краватку й темне пальто. Тканина виглядає приємною, гудзики блищать, наче нові.

Ці фотокартки майже примушують глядача уявити останні миті. Ось тіло № 165 — дівчинка в білій сукні з мереживним верхом. Волосся відкинуте за спину, рот відкритий, наче у крику, — увесь її вигляд випромінює страх та біль. Тіло, якому дали № 109, належало міцній жінці, яка тепер лежить під грубою ковдрою з піском у волоссі. На відміну від інших тіл, у неї міцно заплющені очі. Щоки надуті, губи стиснуті — дивовижно, але здається, що вона утримує дихання.

Найбільш моторошна фотокартка — тіло № 156, дівчинка років трьох, трохи пухка, з кучерявим світлим волоссям. На ній светр із надто довгими рукавами. Лякає саме вираз її обличчя — вона збентежена. Хтось поклав квіти їй на груди, але це наче її не заспокоїло. Вона лежить на дерев’яному піддоні поряд із чимось схожим на рятувальний жилет. І на її обличчі читається чиста лють.

Консулові Фросту було важко припинити думати про побачене, про всіх цих мертвих дітей. У нього самого була маленька дочка. «За кілька тижнів після катастрофи я ночував не вдома. З запаленим сірником я зайшов у спальню — і раптом перед очима в мене з’явилася моя дочка, яка спала»[701], — писав він. На якусь мить він подумки повернувся до сцен, які бачив у морзі. «Скажу вам чесно, я відскочив, наче побачив змію».

Пошук тіл у морі тривав до червня, і потім «Кунард» повідомила Фростові, що можна припинити зусилля. Він погодився. Четвертого червня пошуки зупинили, але ще довго тіла продовжувало виносити на берег течією. Чим пізніше знаходили тіло і чим більшим був його номер, тим гіршим був стан. Чотирнадцятого та п’ятнадцятого липня в графстві Керрі на берег винесло два чоловічих тіла приблизно за 200 миль від місця катастрофи. На одному з них був одяг священика, а зуби були «ідеальними», як зазначалось у звіті про знахідку. «Більша частина тіла була роз’їдена»[702]. У другого тіла не було голови, рук та ніг, але за ним тягся повний комплект одягу, наче щупальця якогось морського створіння: сині штани з сержу, чорно-біла смугаста вовняна сорочка, вовняна спідня сорочка, кальсони, підтяжки, ремінь та ланцюжок із кількома ключами. Заохочуючи людей повідомляти про знайдені тіла, «Кунард» оголосила винагороду в один фунт. Фрост також запропонував додатковий фунт будь-кому, хто знайде тіло американця, за умови якщо це буде доведено[703].

Одинадцятого липня 1915 року в Страдбаллі, Ірландія, на берег винесло тіло американця. Спочатку вирішили, що це загиблий пасажир «Лузитанії» та записали його за № 248. Але він виявився пасажиром не того корабля. Його звали Леон Трешер — він був тим самим американцем, який зник 28 березня, коли субмарина торпедувала та потопила «Фалабу»[704]. Його тіло пробуло у воді 106 днів.

Люди, які знайшли тіло, поставилися до нього з великою повагою, навіть незважаючи на те, що воно було в жахливому стані. Так само 17 липня знайшли тіло чоловіка середнього віку на півострові Дінгл, Ірландія, за сімдесят один день після катастрофи[705]. Течія та вітри організували йому довгу подорож навколо південно-західної частини Ірландії, перш ніж залишити його в затоці Брендон, за 250 миль від Квінстауна. Тіло знайшов місцевий житель, який відразу повідомив Королівську ірландську поліцію в Каслґреґорі, за 6 миль на схід. Сержант Дж. Ріґен сів на свій велосипед і разом з констеблем поспішив на місце — суворий, але красивий пляж. Там на них чекало те, що лишилося від тіла чоловіка. Те, що це був пасажир «Лузитанії», було очевидним: на тілі була частина рятувального жилета, а ще одну частину винесло неподалік від тіла — на ній і була позначка лайнера.

Його ідентифікація не стала проблемою. Оглянувши залишки його одягу, поліцейські знайшли годинник з ініціалами V.O.E.S. на корпусі, ніж із позначкою «Віктор Е. Шилдс», а також лист, адресований «Містеру Віктору Шилдсу, пароплав “Лузитанія”». На листі стояла дата: 30 квітня 1915 року, за день до відплиття судна з Нью-Йорка. В одній з кишень також знайшли програмку розваг на борту. Усі документи були мокрі, й офіцери розклали їх, щоб просушити на сонці.

Сержант Ріґен помітив, що вода піднімається надто швидко, тому «послав по простирадло, на яке поклали тіло та віднесли його далі від води». Потім він заїхав на телеграфну станцію й відправив повідомлення місцевому слідчому, і той відповів, що розслідування не обов’язкове в цьому випадку. Поліція замовила труну зі свинцю та дерев’яний футляр, і вже до вечора Шилдса в бавовняному савані поклали туди. Робітники поховального бюро відвезли труну в приватний дім до наступного дня — потім поліція поховала його на цвинтарі недалеко. «Поліція зробила все, що могла, — писав сержант Ріґен у листі консулові Фросту, — більшого не можна було б зробити навіть для власного родича. Від імені поліції я висловлюю щирі співчуття місіс Шилдс».

Деяким родинам було складно повірити в те, що сталося, вони були просто вбиті горем, і їм було вкрай важливо знати, як саме померла близька людина: від потоплення, травми чи переохолодження. Родина Шилдса довела ситуацію до крайнощів та домоглася ексгумації. Вони хотіли провести розтин. Було простіше сказати, аніж зробити: «Немає потреби пояснювати, що майже неможливо було знайти лікаря солідного віку з хорошою репутацією, який би погодився робити розтин тіла через сімдесят п’ять днів після смерті»[706]. Однак Фростові таки вдалося знайти двох молодих лікарів, які згодилися виконати процедуру. Характер процедури можна зрозуміти зі звіту одного з лікарів, доктора Джона Хіґґінса, старшого хірурга Північної лікарні графства Корк.

Розтин тіла почався о 14:30 23 липня в поховальному бюро. Другий лікар мав наступного дня проводити ще один розтин. Труну, у якій лежав Віктор Шилдс, відкрили паяльником, і скоро запах гарячого свинцю розчинився в іншому запаху. Консул Фрост був присутній, але Хіґґінс записав, що посеред процедури він вийшов — «його викликали».