Розділ «Частина IV Чорна душа»

Один із присутніх чоловіків був англійцем — тим самим, який за обідом жартував, що йому буде шкода, якщо корабель торпедують, а він так і не з’їсть своє морозиво. На ньому був банний халат. Рожевий.

Теодейт випила бренді та з допомогою піднялась у номер. Обличчя в неї опухло та набуло дивного кольору. Вона попросила надіслати матері телеграму: «Врятована»[689].

Теодейт спробувала поспати. «Усю ніч я чекала, що з’явиться містер Френд, думала, він шукає мене, — писала вона. — Усю ніч у кімнати заходили чоловіки, вмикали світло, приносили дітей, щоб ми їх упізнали, приймали телеграми, записували нас у списки тих, хто вижив, і таке інше»[690].

Але Френд так ніколи й не з’явився, як і покоївка міс Робінсон.

Тьорнер зійшов на берег, замотаний у ковдру. Ночував він у місцевого банкіра, а вранці у своїй формі пішов на прогулянку. Його кашкет «Кунард» загубився, тому він зайшов у галантерейну крамницю, щоб чимось його замінити. Його побачила одна з уцілілих, Беатріс Вільямс, яку привезли на борту «Bluebell». Вигляд капітана страшенно її розлютив:

— Ви дбаєте про якийсь головний убір, коли через вас так багато людей утратили все, що мали! Вам має бути соромно![691]

Того ранку Тьорнера зустрів також кореспондент газети New York World — він узяв коротке інтерв’ю. У телеграмі своєму редакторові журналіст писав, що капітан «здавався приголомшеним»[692].

Журналіст також повідомив Тьорнеру, що рятувальні кораблі привезли тіла кількох американців, серед яких бродвейський імпресаріо Чарльз Фроман, з яким Тьорнер спілкувався вранці перед відплиттям. Коли Тьорнер почув ці новини, йому стало важко контролювати емоції. На очах виступили сльози[693].

Квінстаун.

Зниклі

З 1959 пасажирів та членів команди, які були на борту «Лузитанії», вижило лише 764 особи[694]. Загальна кількість загиблих склала 1195. Якщо враховувати трьох німців, які опинилися на борту без квитків, то 1198. З 33 немовлят вижило лише шестеро. Більше ніж 600 пасажирів не знайшли. Серед загиблих було 123 американці.

Родинам повідомляли про смерть родичів, як правило, в телеграмах, але часто рідні відчували втрату ще до надходження новин чи телеграм. Чоловіки та дружини обіцяли написати листа або телеграму після безпечного прибуття, але так і не надсилали. Деякі пасажири домовлялися завітати до друзів в Англії чи Ірландії, але так і не з’явилися. Найгірше було, коли пасажир мав подорожувати іншим кораблем, але з якоїсь причини опинився на «Лузитанії», як у випадку з пасажирами «Камеронії», яких перевели в останню мить. Серед таких були Марґарет і Джеймс Шайнмен, молоде подружжя з Ойл-Сіті, штат Вайомінг. Вони прямували до Шотландії, щоб погостювати в родини Маргарет, і раптом опинилися на найшвидшому та найрозкішнішому лайнері того часу. Про свій візит вони не повідомляли, хотіли зробити сюрприз. Обоє загинули. З сорока двох пасажирів та членів екіпажу «Камеронії» вижило лише тринадцять — серед них міс Ґрейс Френч, яка перенесла всі випробовування, не втрачаючи самовпевненості.

Зчинився зрозумілий для такої катастрофи безлад. День за днем десятки телеграм літали між офісами «Кунард» у Ліверпулі, Квінстауні та Нью-Йорку[695]. У цих телеграмах були відчутні терміновість і подив — наче в «Кунард» і не очікували втратити один зі своїх великих лайнерів, ніколи не думали, що списки пасажирів можуть знадобитися, щоб підрахувати живих і мертвих.

10 травня: «Чи був Ґай Льюїн на “Лузитанії”?»

10 травня: «Чи ім’я Чарльз Вормі в списках другого класу означає Чарльз Ворінг, який зник? Відповідь терміново».

11 травня: «Чи був на борту Ф. А. Твіґґ?»

11 травня: «Надішліть повні імена та клас усіх пасажирів на прізвище Адамс, які подорожували на “Лузитанії”, — дуже терміново».

Декілька пасажирів, яких записали в списки померлих, насправді були живі, але частіше ставалося навпаки: пасажири зі списків живих насправді загинули. «Повідомлення про порятунок містера Біліке помилкове», — написав консул США Фрост у сухій телеграмі послові Пейджу в Лондон. Про п’ятирічного хлопчика Діна Вінстона Ходжеса спочатку повідомляли, що він живий, але потім із «Кунард» до їхнього нью-йоркського офісу надійшла телеграма: «Співчуваємо, але ніяких слідів юного Діна Вінстона Ходжеса не знайдено». Його тіло виявилося серед тих, які підняли на борт рятувального судна «Flying Fish». Нерідко імена загиблих писали неправильно, даючи рідним марну надію. Чоловік, якого записали як Фреда Тайна, насправді виявився Фредом Тайєрсом — він загинув; Тереза Деслі була насправді Терезою Філі, яка загинула разом зі своїм чоловіком Джеймсом. Були дві місіс Геммондс: одна вижила, а друга, дружина Оґдена, загинула. Було два офіціанти на ім’я Джон Ліч: один вижив, а другий ні. Загиблого пасажира на ім’я Ґрінфілд насправді звали Ґріншилдз.

Різниця в часі та повільна комунікація тільки ускладнювали ситуацію для рідних і друзів. Ті, хто мав фінансові можливості, відправляли в «Кунард» телеграми з детальним описом людини — вказували навіть серійні номери годинників. Але все одно на отримання, розшифрування та доставлення витрачалося дуже багато часу. У перші дні після катастрофи в канцелярію «Кунард» ринули сотні телеграм. Але «Кунард» мало що могла відповісти.

Тіла загиблих, які привозили до Квінстауна, розміщували в імпровізованих моргах, наприклад у ратуші, де їх просто складали рядами на підлозі. Коли було можливо, дітей клали поруч із матерями. Ті, хто вижив, сумно ходили вздовж тих тіл, шукаючи зниклих рідних.