Розділ «Частина IV Чорна душа»

Лоцман розказав, що він швартував судно поруч із «Vaterland», великим німецьким лайнером, інтернованим на період війни. Зійшовши на берег, він пішов у кафе неподалік, де було повно матросів із «Vaterland» — вони, вочевидь, святкували, плескали один одного по спинах, радісно щось обговорювали німецькою. Жінка, яка працювала в барі, говорила англійською та німецькою, і вона розповіла лоцманові, що «Vaterland» отримав бездротовим зв’язком повідомлення про те, що «Лузитанію» торпедували коло берегів Ірландії і вона швидко затонула.

Лоуренс полишив свій напій та вийшов з бару. До канцелярії «Кунард» на Стейт-стрит було рукою подати. Увійшовши, репортер подумав, що розповідь лоцмана була вигадкою, бо в компанії робота йшла як зазвичай: друкарки торохтіли машинками, пасажири купували квитки. Знайомий клерк щось зауважив із приводу погоди. Репортер пройшов далі та піднявся сходами, де без повідомлення зайшов у кабінет Чарльза Самнера, керівника «Кунард» у Нью-Йорку. На підлозі лежав товстий килим, і кроків Лоуренса не було чути.

Самнер був високим чоловіком, завжди гарно вдягався й носив білу гвоздику на лацкані. «Побачивши його, я відразу зрозумів: щось сталося, — згадував Лоуренс. — Він сидів, важко спираючись на стіл. Весь наче обвалився». Лоуренс підійшов ближче й побачив у нього на столі дві телеграми: одна закодована, а друга, очевидно, її розкодована копія. Репортер прочитав її через плече Самнера.

Самнер підвів погляд:

— Її немає, — скоріше зітхнув, ніж сказав він. — Вони торпедували «Лузитанію».

У телеграмі зазначалося, що корабель пішов на дно за 15 хвилин (хоча пізніше стане відомо, що за 18). Ніяких ілюзій щодо катастрофи Самнер не мав:

— Сумніваюся, що вони когось урятували. Що, заради бога, мені тепер робити?

Лоуренс погодився почекати годину і не повідомляти поки новину своєму редактору. За 15 хвилин він уже телефонував. Новина була надто значною, щоб утримати її.

У Вашингтоні перше повідомлення президент Вільсон отримав близько першої години — він якраз збирався виходити на свою щоденну гру в гольф. Про кількість загиблих не повідомлялось, але гру він усе одно скасував і лишився в Білому домі чекати подальших новин. Пізніше він виходив на якийсь час трохи проїхатись у своєму «Pierce-Arrow» — це був його перевірений засіб зняти напругу.

День починався теплий та ясний, але ввечері задощило. Вільсон вечеряв удома, коли о 19:55 отримав телеграму від консула Фроста з Квінстауна — у ній уперше йшлося про те, що існує вірогідність загибелі багатьох пасажирів «Лузитанії».

Прочитавши цю телеграму, Вільсон вийшов з Білого дому гуляти під дощем — сам, нікого не повідомивши. «Я гуляв вулицями, намагаючись привести думки до ладу»[648], — писав він пізніше в листі до Едіт Ґалт.

Він пройшов по площі Лафайєт повз статую Ендрю Джексона на коні дибки, в оточенні гармат, потім далі 16-ю вулицею до Дюпон-серкл, де жила Едіт. Тут він побачив хлопчаків, які продавали свіжі термінові видання міських газет, де вже надрукували новини про потоплення корабля. На Коркоран-стрит Вільсон повернув праворуч та по 15-й вулиці повернувся в Білий дім, у свій кабінет.

О десятій надійшли найгірші новини: згідно з підрахунками, у результаті атаки на «Лузитанію» загинуло близько тисячі пасажирів. Стало очевидним, що серед загиблих є американці. Сталося те, чого так боявся Вільсон.

U-20 прямувала на захід, і Швіґер востаннє глянув назад крізь перископ.

У своєму журналі він записав: «Удалечині за кормою на поверхні декілька шлюпок; більше нічого від “Лузитанії” в полі зору немає. Усі рештки судна, мабуть, потонули»[649]. Він зазначив місце: 14 морських миль від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл, 27 морських миль від Квінстауна, глибина вод 90 метрів (близько 300 футів).

Швіґер не знав, що серед багатьох жертв його атаки були також троє німців, яких заарештували в перший день плавання. Вони так і лишилися зачиненими в імпровізованій в’язниці.

«Лузитанія».

У морі

Наявність рятувального жилета сама по собі не гарантувала виживання. Багато з тих, хто опинився у воді в жилетах, усвідомив, що надягнув жилет неправильно і йому складно навіть тримати голову над водою. Складно їм було недовго. Дуже скоро ті, хто зміг правильно надягти жилет, опинилися серед трупів, що плавали вниз головою в таких позах, які були б для них цілковито неприйнятними, якби вони були живі. Здоровий, сильний моряк Е. С. Гайвей писав, дещо перебільшуючи: «Я на власні очі бачив сотні мертвих чоловіків та жінок у жилетах у воді після того, як корабель пішов на дно»[650].

Для дітей — тих, хто не потонув відразу, — найстрашнішим стало переохолодження[651]. Температура води була 13°С — звичайно, це не так холодно, як вода, у якій опинилися пасажири «Титаніка», але навіть цього було досить, щоб знизити температуру тіла людей — як великих, так і маленьких — до небезпечного рівня. Зменшення внутрішньої температури тіла людини лише на 2—3°С, з нормальної 37 до 35°С, досить, щоб з часом убити людину. Опинившись у воді, пасажири вже за декілька хвилин відчували, що їхні кінцівки німіють, навіть незважаючи на тепле сонце над головою. Тим, на кому під жилетами були пальта, було дещо краще, ніж тим, хто роздягнувся, бо пальта й інший теплий одяг навіть у мокрому стані забезпечували теплоізоляцію для серця. Худі люди, старі, жінки та діти, особливо немовлята, дуже швидко втрачали тепло, як і пасажири, що пили алкоголь за обідом. За умов переохолодження люди у воді починали сильно тремтіти, але чим серйознішою ставала небезпека, тим слабше було тремтіння. За температури води 13°С у дорослих людей за годину чи дві спостерігались ознаки виснаження та непритомність; після цього шкіра набувала сірувато-синього кольору, тіло ставало твердим, пульс сповільнювався до майже непомітного рівня. Після цього наставала смерть.