Розділ «Частина IV Чорна душа»

Але він виплив. Його жилет зручно тримав його на поверхні, і «я лежав на спині та усміхався блакитному небу, білим хмаркам; я не надто наковтався морської води». Для нього ті моменти у воді були майже приємними, якщо не брати до уваги тіло мертвої жінки, що плавало поруч. «Я влаштувався якнайзручніше, — згадував він, — і був дуже радий полежати там якийсь час».

Він підтягнув тіло жінки до перевернутої складаної шлюпки та витяг його на неї. Потім Сімпсон поплив до іншої такої самої шлюпки — тільки ця була в правильному положенні і на ній уже були інші люди. Правда, були й мертві також. Механік із корабля почав співати гімн «Славімо Господа віднині й навіки», згадував Сімпсон, додаючи: «Співали ми з душею».

Проте, коли цей гімн закінчився, ніхто не наважився почати інший. «Потім ми просто почали чекати, сподіваючись, що вони встигли відправити прохання про допомогу, перш ніж корабель пішов на дно. Море було красивим та спокійним — на наше щастя, бо найменша хвиля змила б нас у воду. Нам було краще, ніж тим, хто чіплявся за дошки або рятувальні кола, і краще, ніж тим, хто сидів у затопленій шлюпці [недалеко], яка постійно переверталася».

Неподалік від них на поверхню виринула морська свиня — Сімпсон назвав її «свиня-чудовисько». Вона «грала коло нас, показуючи свою блискучу чорну спину й трикутний плавець».

Минула година, потім друга. Море залишалося таким же спокійним, хоча вечірнє світло дещо змінило відтінок води. «Захід сонця був чудовий, — згадував Сімпсон, — дуже спокійний і тихий».

Тих, кому пощастило вижити, відносила течія. Хтось був просто у воді, хтось у шлюпках або на уламках — усі дрейфували вже три години, сподіваючись, що допомога йде. Якби прийшов «Джуно», чекати б довелося набагато менше, а шансів на виживання було б більше. Але в Адміралтействі керувалися суворим розрахунком, бо ніхто не знав, чи є поблизу субмарина. Дехто з пасажирів каже, що після затоплення «Лузитанії» бачив перископ та боявся, що субмарина може бути поруч. Один із пасажирів писав: «Я ні на мить не сумнівався, що спливе субмарина й почне обстрілювати шлюпки “Люсі” або ж дочекається рятувальних кораблів та потопить їх»[665].

Першою ознакою порятунку був дим на обрії, а за ним показалася довга армада різноманітних торпедних буксирів, траулерів і маленьких рибальських суден — їх не так шкода, як великий крейсер «Джуно». Тут були «Brock», «Bradford», «Bluebell», «Sarba», «Heran» та «Indian Empire», а також «Julia», «Flying Fish», «Stormcock» і «Warrior»[666].

У Квінстауні зростала напруга. На жодному з цих суден не було станції бездротового зв’язку, писав консул Фрост, тому «ми не могли отримати ніяких новин, аж доки вони не повернуться»[667].

Тільки-но шлюпка ставала пустою, матроси починали веслувати назад, шукаючи інших уцілілих. Наближався вечір, і тіла мертвих їм доводилося витягати частіше за живих людей. Останнім судном, яке прийшло на допомогу, було «Kezia Gwilt» — береговий рятувальний човен із командою в 15 осіб. Зазвичай човен ходив під вітрилами, але того дня вітру майже не було, тож команда вирішила, що швидше прибуде на місце на веслах. Так вони й зробили, пройшовши близько 14 миль.

«Ми робили все, що могли, щоб дістатися на місце катастрофи, але нам знадобилося щонайменше три з половиною години, і все, що нам лишилося, — збирати трупи»[668], — писав преподобний Вільям Форд, який командував човном. Вони повільно просувалися крізь сліди катастрофи під величним заходом сонця. «Це було жахливе видовище: море, всіяне мертвими тілами. Якісь із них у жилетах, інші на уламках шлюпок — усі мертві».

Лоріа та його товариші відпливли приблизно на 2 милі, аж доки не зустріли невеликий рибальський вітрильник — такі в тих водах називали рибальськими смаками.

Коли вони наближалися до судна, Марґарет Ґвайр, досі вкрита чорною сажею, помітила, що на борту коло поруччя стоїть її чоловік[669]. Вона покликала його, але вираз його обличчя, як згадував Лоріа, був «абсолютно порожнім» — він і гадки не мав, хто та молода чорношкіра дівчина.

Він упізнав її, лише коли шлюпка підійшла прямо до вітрильника і він зміг подивитися їй у вічі. Чоловік розплакався.

Була вже шоста вечора. Лоріа підраховував кількість живих, яких вони підібрали по дорозі: тридцять два. На вітрильнику — смаку — було вже інших 50 пасажирів. Перш ніж піднятися на борт, Лоріа відламав кріплення для весла на пам’ять.

За годину його та інших пасажирів передали на колісний пароплав «Flying Fish», який попрямував до Квінстауна. Щоб зігрітись, усі постраждалі зібралися в машинному відділенні. Там був Оґден Геммонд, забудовник із Нью-Джерсі. Його дружину ніхто не бачив. Було дуже тепло, і «доволі скоро», згадував Артур Мітчелл, чоловік із велосипедної компанії Raleigh, «заспівав пісень, що стало вираженням не тільки духу вдячності, а й навіть веселощів»[670].

На борту було чимало мертвих: п’ятирічний хлопчик Дін Вінстон Ходжес; два хлопчики приблизно двох та шести років, яких не вдалося ідентифікувати; тіло 15-річної Ґвендолін Аллан, однієї з дівчат, які допомагали морякові Мортону фарбувати шлюпку.

Двайт Гарріс у складаній шлюпці допомагав веслувати до вітрильника вдалечині. Ішли вони дуже повільно, веслування забирало багато сил. Інша шлюпка випередила їх та висадила своїх живих і мертвих пасажирів, а потім повернулася по Гарріса та його товаришів, яких теж відвезла на борт вітрильника. Вітрильник доправив їх усіх на мінний тральщик «Indian Empire», команда якого наступні кілька годин продовжувала шукати живих і мертвих. Коли після сьомої вечора корабель вирушив назад, до Квінстауна, на борту було 170 пасажирів, яким пощастило вижити, та безліч тіл.

На борту маленький хлопчик, якого врятував Гарріс, знайшов свого батька, матір та брата — також живих. Маленьку сестричку Дору вони втратили.

Теодейт Поуп прокинулась і побачила яскравий вогонь. Невелике полум’я в печі. Вона нічого не пам’ятала про потоплення. Потім побачила ноги в штанях і почула: «Вона отямилась»[671]. Незважаючи на тепло від печі, її пробрав дрож.

Вона перебувала в каюті капітана судна під назвою «Джулія». Ще одна постраждала, Белль Неш, пізніше розповіла Теодейт, як вона там опинилися. Члени команди підтягли тіло Теодейт гаками. Вони подумали, що вона вже мертва, тому поклали її разом з іншими тілами на палубі. Протягом подорожі на «Лузитанії» жінки встигли потоваришувати, тому, коли Неш побачила на палубі Теодейт, вона доторкнулася до неї й відчула, що та жива. Неш покликала на допомогу. Двоє чоловіків почали приводити її до тями. Один із них кухонним ножем зрізав із неї мокрий багатошаровий одяг. Вони рятували її дві години, аж доки не впевнилися, що вона ожила, хоч і не прийшла до тями. Навколо правого ока в неї налився моторошний синець.