Розділ «Частина IV Чорна душа»

Двайт Гарріс плив до перевернутої шлюпки. «Найстрашнішим були незліченні тіла мертвих людей усюди, — згадував він. — Чоловіки, жінки, діти. Мені довелося відштовхнути одне чи два, щоб дістатися шлюпки!»[652]

Пливучи до шлюпки, він побачив маленького хлопчика, Персі Річардса. Той кликав батька. «Я підплив до нього й наказав перестати плакати й схопитися за мій комір, що він і зробив. Найсміливіший хлопчина з усіх, яких я будь-коли бачив!»

Гарріс притягнув хлопчика за собою до шлюпки та підсадив його на її корпус. Ці зусилля майже виснажили Гарріса. Він сам теж заліз на шлюпку за хлопчиком. «Я ледь рухався, кінцівки страшенно замерзли!.. Я, мабуть, пробув у воді з півгодини чи, може, три чверті години».

Гарріс помітив одну зі складаних шлюпок, якою керували двоє моряків. Вона була лише частково заповнена пасажирами, і він вирішив погукати їх. Скоро шлюпка підійшла достатньо близько, щоб вони з хлопчиком могли в неї залізти. Моряки підібрали ще з дюжину живих, але решту довелося полишити — ця шлюпка могла ось-ось затонути. «Ті крики про допомогу від людей у воді були жахливі!»[653] — писав Гарріс.

Жодного корабля не було видно.

«Лузитанія» опускалася під воду, затягуючи Марґарет Макворт за собою. Вода навкруги здавалася чорною, і Марґарет переповнював страх, що вона не зможе вибратися з уламків. Щось зачепило її руку, вона злякалася, але виявилося, що це лише жилет, який вона тримала для свого батька. Вона наковталася морської води.

Опинившись на поверхні, Марґарет ухопилася за кінець якоїсь дошки. Спочатку їй здалося, що тільки це й тримає її на плаву, але потім вона згадала про жилет. «Коли я виринула, то виявилося, що я — частина великого круглого наче острова на поверхні, який складався з людей та різноманітного сміття. Усе плавало так щільно, що спочатку не було навіть видно води. Люди, шлюпки, клітки для курей, стільці, плоти, дошки та хтозна-що ще — усе плавало впритул одне до одного»[654].

Люди молилися та кликали на порятунок. Вона вчепилась у свою дошку, навіть незважаючи на те, що була в жилеті. Побачивши одну зі шлюпок, вона спробувала попливти до неї, але їй не вдалося це зробити, бо вона ніяк не хотіла полишити свою дошку. Вона кинула спроби пливти, вгамувалася та влаштувалася зручніше в жилеті. Відчуття — «дещо запаморочено, тупо та розгублено»[655], але не надто страшно. «Коли смерть уже настільки близько, як тоді, гострої агонії страху немає. Усе це надто неосяжне та приголомшливе для того, щоб боятися».

Одного разу їй навіть здалося, що вона вже померла. «Я дивилася навкруги на світле блакитне небо, на спокійне море та сонце й думала, чи могла я вже опинитись у раю, навіть не знаючи того, і щиро сподівалася, що не могла».

Їй було неймовірно холодно. Плаваючи там, вона роздумувала над тим, як можна покращити конструкцію жилетів. До кожного жилета, пропонувала вона, треба причепити маленьку пляшечку хлороформу, «щоб можна було вдихнути та втратити свідомість, коли забажаєш»[656]. Але скоро переохолодження вирішило цю проблему.

Чарльз Лоріа підплив до однієї зі складаних шлюпок, яка плавала недалеко від нього. Це була та сама шлюпка, що впала з корабля на очах моряка Мортона. Мортон теж до неї приплив, як і кораблебудівник Фред Ґонтлетт. Мортон називав цю шлюпку «оазою в пустелі живих і трупів»[657].

Утрьох вони зняли чохли зі шлюпки. Інші, яким пощастило вижити, теж залізли всередину. Брезентові борти та лави треба було підняти та встановити, але за шлюпку вчепилося надто багато переляканих людей, і це було непростим завданням. «Ми витягали з води людей, намагаючись водночас підняти лавки, — згадував Ґонтлетт. — Майже всі, опинившись на борту, відразу падали на лавки, тому майже неможливо було зробити все як належить. Ми не змогли підняти відповідні частини так, щоб їх закріпити»[658].

Вони намагалися переконати людей усього на мить відпустити шлюпку, щоб підняти лавки, «але це було неможливо», — згадував Лоріа. «Я ще ніколи не чув настільки жахливого крику розпачу, як тоді, коли спробував пояснити одному з пасажирів, що ми робимо»[659].

Вони розмістили людей на дні суденця. Пізніше Лоріа жалкував про свою різкість: один чоловік ніяк не хотів зрушити зі свого місця, і Лоріа «доволі грубо» сказав йому забиратися. Той подивився на нього і сказав: «Я б зліз, друже, але ви знаєте, що в мене зламана нога і я не можу швидко рухатися?»[660]

З неймовірними зусиллями їм вдалося встановити лавки та борти, та лише частково. Довелося засунути шматочки деревини в механізми, щоб зафіксувати їх на місці.

Складала шлюпка не мала весел, але чоловікам вдалося виловити п’ять із води. Лоріа за допомогою одного весла правив, а Ґонтлетт, Мортон та двоє інших пасажирів гребли. Лоріа правив шлюпку крізь уламки й трупи, шукаючи інших живих людей. Сотні чайок кружляли над ними, пірнаючи у воду. Дивовижно було бачити людей, досі вдягнених у костюми та плаття, які вони вдягли на обід. Вони підібрали Самюеля Нокса, кораблебудівника з Філадельфії, який ділив стіл із Ґонтлеттом. Потім побачили жінку — наче африканку. Моряк Мортон підплив до неї та затягнув на борт[661]. Це була Марґарет Ґвайр — та, яку засмоктало в трубу й викинуло з неї. Лоріа писав: «З нещасної жінки зірвало майже весь одяг, і на тілі не лишилося жодного білого місця, крім зубів та білків очей»[662]. Він назвав її «тимчасовою негритянкою».

Вона швидко оговталась і трохи підняла настрій присутніх своїм оптимізмом, бадьорістю та «веселими розмовами», згадував Лоріа.

Шлюпка була вже майже повна, коли Лоріа скерував її до щільної маси сміття. «Я почув жіночий голос — таким голосом зазвичай просять, наприклад, передати ще хліба з маслом за столом. Вона питала: “Чи не візьмете ви мене? Знаєте, я не вмію плавати”»[663]. Лоріа вдивився й побачив серед уламків голову жінки. Її біляве волосся було розкидане по уламках навколо. Її так сильно затисло, що вона навіть не могла підняти рук, але в цій ситуації вона примудрялася «напівусміхатися», згадував Лоріа, «та спокійно жувати гумку».

Чоловіки витягли її з води та почали веслувати в напрямку маяка на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, до якого була дюжина миль.

Хоча корабель затонув досить близько від берега Ірландії, не було жодної ознаки того, що хтось іде на допомогу. Пасажири, які лишались у воді, по-різному давали собі раду. Преподобний Генрі Вуд Сімпсон із Россленда, Британська Колумбія, віддав свою долю в руки Господа і час від часу повторював одну зі своїх улюблених фраз: «Прийди, Святий Дух, і наші душі надихни»[664]. Пізніше він розповідав, що був упевнений: він виживе. «Довго розповідати, звідки я це знав», але це знання заспокоювало його, навіть тоді, коли він опинився під водою й запитав себе: «А що, як я не випливу?»