Розділ «Старший Синок Червоного Султана»

— А ми можемо завтра поїхати на кінний завод «Конвей»? Будь ласка, татку?

Ліза не гаяла нічийого часу. В суботу вранці вона подбала, щоб він приладнав до машини причепа. Вони ще не бачили жодного коня, а вона вже підганяла Рендала і без угаву випитувала:

— А ти взяв чекову книжку? Ти впевнений? Покажи мені її, татку.

Арабський скакун не скидав головою й не бив землю. Він покірно стояв у загоні, поки Рендал з агентом обходили його, щоб підняти й оглянути кожне копито. Здавалося, він зовсім не мав норову, тож Рендалові спала на думку доречна підозра, що жеребця чимось накачали. Кінь виглядав пригніченим. Майже переможеним. Рендалові здавалося, що було б розумніше оглядати тварину з ветеринаром. Такий сумирний скакун арабської крові просто не міг бути здоровим. Ліза не бажала чекати.

За угодою про розлучення Рендалові відійшов будинок. Це було справедливо, бо будинок належав його родині ще відтоді, як земля в штаті взагалі почала комусь належати. Він отримав угіддя, стайню й загони. Він отримав зустрічі з Лізою на вихідних. А до цього тижня він ще мав Кислого Качана, про якого мусив дбати. Рендал заплатив би й тридцять штук, аби тільки побачити свою доньку такою піднесеною. Ліза переводила погляд з коня на нього і знов на коня, туди й назад, не кажучи ані слова. Було видно, як вона розпалилася.

Рендал ще виписував чек, а Ліза вже вела коня до причепа. Старший Синок Червоного Султана тепер належав їм. Їй. Жеребець ішов за нею з покірністю вірного ручного пса.

Вперше за тривалий час Рендал відчув себе добрим батьком.

А чи був жеребець хворим чи наколотим, вони дізнаються дуже скоро.

У ті перші вихідні Ліза була щасливіша, ніж будь-коли з часів розлучення. Вона записалася на уроки виїздки в стайнях Меррівезер, що стояли далі дорогою.

Будинки Рендалових сусідів стояли так далеко, що їх було ледве видно на іншому краю широкого темно-зеленого поля люцерни. Ішли канікули, і зграйки дівчаток-підлітків каталися на своїх конячках уздовж гравійних узбіч тихих окружних доріг. Зі стовпчиків парканів співали жайворонки. Собаки трусили услід за кіньми, а поливалки на газонах розприскували дрібні бризки води, в яких у сонячному промінні вигравали веселки. Коли така група під’їхала до дверей, Рендал стояв на порозі й дивився, як його донька приєднується до них. Старший Синок був прекрасним, і видно було, як Ліза ним пишається. Вона заплела гриву жеребця в косички, і він стояв спокійно й непорушно, поки вона пропускала крізь ті косички блакитні стрічки.

Принишклі від захвату дівчата скупчилися навколо жеребця і легенько торкалися його, ніби хотіли впевнитися, що він справжній. Ця сцена нагадала Рендалові його власне дитинство. У ті дні до містечка що кілька років приїздили пересувні виставки, що привозили закритий автофургон. На обох боках того фургона у старому ковбойському стилі, що нагадував переплетені мотузки, були виведені слова: «Приходьте подивитися на машину, в якій загинули Бонні і Клайд!» Вони зупинялися на парковці «Вестерн Авто»[67] або вивантажували машину десь неподалік центрального ряду на окружному ярмарку. То було дводверне купе з іржавими швами, всіяне маленькими дірочками. Вибиті вікна. Постріляні в шмаття, здуті колеса. Розгачені фари. За якийсь четвертак Рендал ходив навколо машини, здригався, дивлячись на криваві плями на сидіннях, і засовував пальці до дірок від куль. То була така собі похмура реліквія з темного боку історії. Він ще й досі мав десь фотографію, на якій стояв поруч із машиною разом зі Стю Ґілкрестом, коли їм обом було десь як Лізі. Вони зі Стю сперечалися про калібр набоїв, що пробив ту чи іншу дірку.

Та машина була зловісною. Але так і мало бути, бо вона була частиною американської історії. Частиною великого, справжнього світу, що підтверджувала те, чому його вчили. Розплата за гріхи — смерть. Злочини не вигідні.

Сьогодні ж дівчата юрмилися навколо коня, як Рендал з друзяками юрмилися навколо «машин смерті». Одного року привозили «машину смерті» Джеймса Діна, іншого — «машину смерті» Джейн Менсфілд. Ще якось привезли «машину смерті» Кеннеді. Люди стояли в чергах, щоб торкнутися їх. Щоб клацнути кілька знімків — аби довести друзям, що торкалися чогось жахливого.

Поки місцеві дівчата крутилися навколо неї, Ліза витягла із задньої кишені телефон і сказала:

— Звісно, що це він. Зараз покажу.

Вона щось поклацала. До Рендала, який стояв на ґанку, долинуло кілька писклявих звуків з телефону. Дівчата, що дивилися разом з Лізою, вибухнули стогонами й сміхом.

Що б вони щойно не побачили, тепер вони гладили червонясто-гніду морду і боки коня. Вони зітхали й туркотіли. Вони тримали телефони на витягнутих руках і знімали свої обличчя з надутими губами, що тягнулися до конячих щік.

Не минуло і двох годин, відколи дівчата поїхали, як задзеленчав телефон. Рендал саме перевіряв електронну пошту на кухні, дивлячись на смужку завантаження на екрані, що й не думала рухатися. Його провайдером була та сама компанія, що встановила йому супутникове телебачення, але паршивий Інтернет не був для Рендала трагедією, не тепер, коли єдиним натиском клавіші можна вивергнути усю бридоту й деградацію цього світу на свою мирну, чистеньку кухню. Нині доводиться добряче упріти, щоб зберегти чистоту дитячої душі. Високошвидкісний Інтернет не вартий невинності Лізи. Цього факту ніяк не могла прийняти її мати. Серед багатьох інших.

Йому телефонував Стю Ґілкрест, що жив далі дорогою. Він сказав:

— Твоя дівчинка щойно тут проїздила.