Розділ «Старший Синок Червоного Султана»

Рендал насторожено похитав головою. Тоді він згадав, що говорить по телефону, і спитав:

— Про що?

— Ви не бачили відео? — спитав агент. — З того часу, як воно розлетілося Інтернетом, мене закидають запитами ледь не з того світу.

Перш ніж Рендал повісив слухавку, він ще встиг почути слова агента:

— Ваша дівчинка вже дзвонила мені й сказала збирати пропозиції, але, згідно з паперами, власник — ви.

До того часу найгіршим, що коли-небудь дивився Рендал, був документальний фільм під назвою «Сигнал 30». Переглядати це кіно містер О’Коннор посадив їх у шостому класі, щоб вони були обережнішими, коли переходили колію, й завжди пристібалися ременями. Згадка про фільм була десь така, як про начищені дитячі чобітки чи про шматочок вати, яку клали до пляшечки з аспірином, — майже забута. У шкільному кінозалі показували чорно-білі фотографії розбитих машин і людей, наскрізь прохромлених закривавленими кермовими колонками. Лобове скло, пробите немовлятами, що вилітали назовні, наче гарматні ядра. На тих фотографіях кров і моторна олива мали однаковий чорнильний колір. Через це важко було сказати, чи калюжа на асфальті натекла з розбитого двигуна, чи хтось у машині сплив кров’ю. Один його однокласник, Лоґан Карлайл, зомлів, і Єва Н’юсам, здається, теж знепритомніла. Зловісний голос оповідача зшивав ці жахливі картини докупи і приказував: «Наступного разу, коли вам здається, що ви можете перегнати товарняк, подумайте ще раз!» А тоді гудів паровозний гудок, а за ним було чути, як розбивається скло і зминається метал, а потім з’являлося фото загиблих підлітків, розкиданих серед уламків розвалюхи, яку знівечив локомотив Південної тихоокеанської залізниці.

Лункий голос питав: «Думаєте, обходити шкільний автобус безпечно? Що ж, подумайте ще раз!» — і на екран вигулькувало провінційне шосе на дві смуги, всипане скаліченими тілами дітей.

Іншим видовищем, яке Рендал міг назвати найгіршим у своєму житті, були журнали про справжні злочини, які тримали в перукарні під стосом «Плейбоїв». Сторінка за сторінкою фотографії показували місця насильницьких діянь. Звірства. Наприклад, оголену жінку, миловидну, якщо не зважати на те, що її руки й ноги були відрубані сокирою м’ясника, — вона лежала у відкритій валізі, а її очі на фотографії були приховані чорною смужкою, щоб захистити її гідність. На іншому знімку, на килимку з квіточками, які бувають у кімнатах старомодних готелів, лежала жінка, задушена дротом від дискового телефону. На пожовклих, грубих сторінках він бачив безліч жінок, оголених і вбитих у різний спосіб, але всі вони мали на обличчях чорні прямокутники, які нікому не відкривали їхніх очей.

Порівняно з «Сигналом 30» і журналами з перукарні те, що Рендал знайшов в Інтернеті, було гірше. Ковтнути отрути було не шкідливіше, ніж дивитися це відео. Йому знадобилося лиш кілька хвилин, щоб упізнати коня. Те, що робив Старший Синок Червоного Султана з оголеним і зігнутим чоловіком, було нечуваною наругою. Тягар побаченого Рендал буде змушений нести на собі аж до смерті.

Принаймні, його заспокоювало те, що з усіх друзів і сусідів він був останнім, хто заплямує душу переглядом цього дивного і сумного знущання. Не менш паскудним було уявляти те, що уявляли собі інші, коли він привів цього чистокровця під свій дах. Але там, де вони бачили гріх, він бачив самотність. Такий різновид самотності, про який Рендал не підозрював, що він існує.

Він клацнув «Enter» і передивився відео вдруге.

Могло статися, що сцена на цьому відео показувала не скільки насолоду, як спробу пережити справжнє відтворення того, що життя робить з людиною щодня. Рендал міркував, що тут ішлося про те, аби віддатися на волю могутнішої сили. Але чи було це насолодою, а чи фізичним дослідом — в будь-якому разі тут не було і натяку на романтичну любов. Скоріше йшлося про любов релігійну. Те, що відбувалося, було покутою або каяттям.

Рендал міг зрозуміти бажання не бути володарем, не мати влади над усім. Бажання задовольнити якогось велетенського, потужного бога. Відчути його нищівне схвалення.

Він клацнув «Enter», відчути це знову.

Його налякала думка про протилежне. Думка про те, що це таки могла бути насолода, насолода, яку більшість людей не могла собі навіть уявити, насолода, за яку не шкода було померти. Буквальне вознесіння.

Судячи зі стогонів і пихтіння на відео, чоловіку під конем здавалося, що веселиться на всю губу. Він мусив знати, що його знімали, але не зважав на це, судячи з того, як він вигинав спину й посміхався із заплющеними очима. Було дивно бачити когось настільки невдавано щасливого. Чоловік на екрані комп’ютера сильніше зігнув коліна, штовхнувши задом стегна жеребця, що подався назад. Щось темне, кров або тінь, вкривало його ногу.

Рендал натиснув «Enter», і пригода почалася наново. Цього разу він стежив за конем.

Передивившись знову, Рендал впізнав у темній плямі, що збігала ногою чоловіка, сперму. Надто багато, щоб бути людською.

Він ще раз натиснув «Enter». Йому ще треба було замінити шибку. Він клацав «Enter» усю ніч. Коли хтось зателефонував, Рендал приглушив звук, але не припинив дивитися.

— Як ви, можливо, знаєте, — почав той, хто телефонував, — цей кінь має певні таланти, що роблять його неймовірно цінним для вибраної групи покупців. — То був голос, який він вже чув кілька днів тому. — Я вважаю за свій обов’язок застерегти вас. Ці люди не вагатимуться, якщо вирішать, що насилля може схилити терези на їхню користь.