Розділ «Лев'яча шкура[29]»

— Що ви цим хочете сказати?

— Нічого. Нічого.

— Я думаю, що нам не слід продовжувати цю розмову. Здається, я нічим не зможу вас переконати у тому, що ви помиляєтесь. Я можу тільки повторити, що це все неправда. Я не той, про кого ви думаєте.

— Добре, старий, роби як знаєш.

Форестьєр покликав офіціанта:

— Бажаєте, щоб я заплатив за вас? — спитав він крижаним тоном.

— Так, старий.

Форестьєр якось велично віддав офіціанту банкноту і сказав, щоб той залишив решту грошей собі, а потім, не вимовивши ані слова, жодного разу не глянувши на Фреда Гарді, вийшов з бару.

Вони більше не зустрічалися до тієї ночі, коли Роберт Форестьєр пішов з життя.

Зима минула, і настала весна, і сади на Рив'єрі красувалися барвистим цвітом. Схили пагорбів вкрилися яскравим килимом диких квітів. Весна минула, і настало літо. У містечках уздовж Рив'єри вулиці були розпечені млосною спекою, від якої кров у судинах струменіла швидше; а жінки ходили в солом'яних капелюхах і піжамах. Пляжі були заповнені вщент. Чоловіки у плавках, а жінки майже голі лежали на сонці. Ввечері бари на Круазеті переповнював невгамовний балакучий натовп, такий же різнокольоровий, як квіти на весні. Дощу не було багато тижнів. Уздовж узбережжя сталося декілька лісових пожеж, і Роберт Форестьєр у своїй добродушній, насмішкуватій манері казав декілька разів, що дуже вірогідно, що пожежа може статися і в їхніх лісах. Декілька людей порадили йому зрубати дерева, які росли за будинком; але він про це і чути не хотів: коли Форестьєри купили це місце, ці дерева були у жалюгідному стані, але тепер, коли мертвий ліс вирубався з року в рік, вони мали достатньо простору, були захищені від паразитів і чудово розвивалися.

— Навіщо? Це було б однаково, що відрубати мені ногу. Їм щонайменше сто років.

— Чотирнадцятого липня Форестьєри поїхали на святкову вечерю у Монте-Карло і відпустили свій обслуговуючий персонал, щоб вони поїхали до Канн. Це було національне свято[40], і в Каннах вони танцювали проти неба під платанами. Там також пускали феєрверки, і люди приходили звідусюди, щоб повеселитися. Гарді також відіслав своїх слуг, але самі вони сиділи вдома, а їхніх двоє хлоп'ят лежали у ліжку. Фред розкладав пасьянс, а леді Гарді працювала над затканою від руки матерією, щоб зробити покривку для стільця. Зненацька задзеленчав дверний дзвоник, і хтось гучно загупав у двері.

— Хто там у біса?

Гарді підійшов до дверей і побачив хлопчика, який сказав йому, що у лісі Форестьєрів пожежа. Декілька людей прибігли з села і боролися з нею, але їм потрібна допомога, і чи не зможе він прийти.

— Зрозуміло, я піду. — Він швидко повернувся до дружини і сказав, що сталося. — Збуди малюків і дозволь їм піти подивитися, що там діється. Святий Георгій, після такої посухи усе спалахне як сірник.

Він вибіг надвір. Хлопець сказав йому, що вони вже зателефонували у поліцію і ті збиралися вислати на допомогу солдатів. Хтось намагався додзвонитися у Монте-Карло і попередити капітана Форестьєра.

— Йому треба буде година, щоб сюди дістатися, — сказав Гарді.

Біжучи, вони помітили в небі червонясту заграву, а коли вибігли на верхівку пагорба, побачили, як шугає полум'я. Поблизу не було води, і єдине, що залишалося, — це намагатися збити полум'я. Декілька чоловіків вже почали це робити. Гарді приєднався до них. Але як тільки вони збивали полум'я на одному з кущів, починав тріщати інший і за хвилину перетворювався на палаючий смолоскип. Спека стояла неймовірна, і ті, хто працював, помалу відступали. Дув легкий бриз, й іскри переносило з дерев на кущі. Після стількох тижнів посухи усе було сухе, мов трут, і коли іскра падала на дерево чи кущ, цього було досить для них, щоб миттєво спалахнути. Якщо це не лякало, то принаймні сповнювало благоговінням — коли ви бачили, як велична сосна, висотою в шістдесят футів, палала, як звичайний сірник. Щоб зупинити це, краще за все було рубати дерева і кущі, але людей було мало, і всього двоє чи троє мали сокири. Єдина надія була на військовий загін, призначений для боротьби з лісовими пожежами, але він ще не прибув.

— Якщо вони не приїдуть сюди незабаром, ми не врятуємо будинок, — сказав Гарді. Поглядом він знайшов дружину, яка прийшла з обома хлопчиками, і помахав їм. Він був уже весь чорний від сажі, обличчя його спітніло. Підбігла леді Гарді:

— Ой, Фреде, собаки і курчата!