Розділ «Лев'яча шкура[29]»

— Чи візьмеш ти зі мною шлюб, Роберте? — спитала я просто.

— Елеоноро, — відповів він.

Саме тоді він розповів мені, що покохав мене з першого дня, коли мене побачив. Спочатку він не сприймав це серйозно, він гадав, що я проста доглядальниця, і що, можливо, він міг би завести зі мною нетривкий роман, але потім він зрозумів, що я не така і що я маю гроші, і вирішив завоювати мою любов. Ви бачите, він зовсім не сподівався зі мною одружуватися.

Здається, нічого так її не влещувало, як думка про те, що капітан Форестьєр хотів завести з нею інтрижку. Було зрозуміло, що, напевно, ніхто ще не робив їй таких безчесних пропозицій, і хоч Форестьєр також цього не зробив, сама думка про такий намір була для неї вічною втіхою. Коли вони одружилися, то родичі Елеонор, — добре навчені життям люди з Заходу, — припустили, що її чоловік мусить працювати, а не жити на її гроші, і капітан Форестьєр радо погодився. Єдина умова, яку він поставив, була така:

— Є деякі речі, що їх джентльмени не можуть робити, Елеоноро. Все інше я робитиму з радістю. Бачить Бог, я не звертаю жодної уваги на такі речі, але якщо хтось народився вищим за інших, то він нічого з цим не вдіє, і, чорт забирай, особливо в ці часи, коли ти справді щось завдячуєш своєму класові.

Елеонор гадала, що він і так зробив достатньо, ризикуючи своїм життям заради своєї батьківщини в усіх цих кривавих боях протягом чотирьох довгих років; але вона занадто ним пишалася, щоб дати нагоду людям сказати, що він просто авантюрист, який одружився з нею заради її грошей, і вона вирішила не заперечувати, якщо він знайде якусь роботу, яка буде його варта.

На жаль, ті місця, що пропонувалися, були не дуже важливі. Але він не відмовився від них із власної ініціативи.

— Усе буде так, як ти скажеш, Елеоноро, — казав він їй. — Тобі треба тільки вимовити слово, і я візьмусь за це. Мій бідолашний старий батько перекинувся б у могилі, якби побачив, чим я займаюсь, але нічого не вдієш. Мій перший обов'язок — перед тобою.

Елеонор не хотіла про це нічого і чути, і поступово ця ідея про його працевлаштування відпала сама по собі. Більшість року Форестьєри проводили на своїй віллі, на Рив'єрі. Вони рідко навідувалися до Англії; Роберт казав, що після війни там немає місця для джентльменів, а всі справжні хлопці, з яких усі були благородні і з якими він зазвичай товаришував, коли був «одним з хлопців», тепер уже всі були вбиті. Звичайно, він би не відмовився проводити зими в Англії, три дні на тиждень у Кворні[30], це було життя справжнього чоловіка, але бідолашна Елеонор, їй було б так незручно в цьому товаристві мисливців, що він не насмілювався вимагати від неї такої жертви. Елеонор була згодна на будь-які жертви, але капітан Форестьєр сказав ні. Він був уже не такий молодий, як раніше, і його мисливські дні минули назавжди. Його добре влаштовувало розведення валлійських короткопалих тер'єрів і вирощування великих широкогрудих орпінгтонських курчат. Вони мали добрячу ділянку землі; дім їхній стояв на вершечку пагорба, на плато, яке з трьох боків обступав ліс, а спереду у них був садочок. Елеонор казала, що він ніколи не був такий щасливий, як тоді, коли обходив свій маєток у старому твідовому костюмі разом із наглядачем за собаками, який також наглядав і за курчатами. Саме в ту мить ви могли побачити усі ті покоління сільських поміщиків, які були його предками. Елеонор була зворушена і зацікавлена, коли чула довгі розмови про курчат, які він провадив з наглядачем за собаками; світ був нічого не вартий, неначе він обговорював справи селян зі своїм головним управляючим: і ви відчували, що він уболіває за своїх тер'єрів так, неначе ці собаки були його рідні діти. Прапрадід капітана Форестьєра був одним із денді в часи регентства. Саме він розорив родину так, що всі маєтки пішли з молотка. Вони володіли колись чудовим давнім маєтком у Шропширі, він належав їм протягом століть, і Елеонор, навіть якщо він більше їм не належав, хотіла б поїхати і побачити його; але капітан Форестьєр казав, що це було б дуже болісним для нього і ніколи, її туди не возив.

Форестьєри багато розважалися. Капітан Форестьєр добре знався на винах і пишався своїм винним льохом.

— Усі знали, що в його батька був найкращий смак в Англії, — казала Елеонор, — і він його успадкував.

Більшість їхніх друзів були американці, французи і росіяни. Роберт вважав їх у цілому набагато цікавішими за англійців, а Елеонор подобалися усі, хто подобався йому. Роберт не вважав, що англійці зайняли належне становище у світі. Більшість людей, яких він знав раніше, належали до мисливських, стрілецьких і рибальських товариств; вони, бідолахи, вже зовсім перевелися, і хоча, хвала Господу, він і не був снобом, але не міг і на хвилинку дозволити своїй дружині спілкуватися з багатьма nouveaux riches[31], про яких ніхто і не чув. Місіс Форестьєр не була і близько такою вибагливою, але вона поважала його упередження і захоплювалась його винятковістю.

— Зрозуміло, що в нього є свої примхи і вподобання, — казала вона, — але я гадаю, що з мого боку це тільки справедливо з ними рахуватися. Коли ви знаєте тих людей, з якими він жив, то ви не можете не зрозуміти: це тільки природно, що він їх має. Єдиний раз, коли я бачила, як він розсердився за всі роки нашого подружнього життя — це коли одного разу в казино до мене підійшов танцюрист, який там працював, і запросив мене на танець. Роберт мало не збив його з ніг. Я сказала йому, що бідолаха тільки виконував свою роботу, але він відповів, що не стерпить, якщо така свиня запросить його дружину потанцювати.

Капітан Форестьєр дотримувався високих моральних стандартів. Він дякував Богу за те, що не був обмежений у коштах, але хтось мав провести десь смугу дозволеного; і хоч він і жив на Рив'єрі, але не бачив причини, чому мусить пити на брудершафт з кожним першим п'яницею, дурисвітом і збоченцем. Він не був ласий до жінок і не дозволив би Елеонор спілкуватися з жінками сумнівної репутації.

— Розумієте, — казала Елеонор, — він дуже чесна людина; він найчистіший чоловік, якого я коли-небудь знала; і якщо подеколи він здається вам нестерпним, то ви мусите завжди пам'ятати, що він ніколи не вимагає від інших того, чого не зробив би сам. І взагалі, ви не можете не захоплюватися людиною, чиї принципи такі високі і яка готова не відступатися від них за будь-яку ціну.

Коли капітан Форестьєр казав Елеонор, що та чи інша людина, яку ви зустрічаєте усюди, і яку ви вважали дуже приємною, виявляється, не належить до вищого світу, то вона вважала за краще не наполягати. Вона знала, що в судженнях її чоловіка це грало вирішальну роль, і була готова його послухатися. Після близько двадцяти років подружнього життя вона була переконана тільки в одному: Роберт Форестьєр — це справжній тип англійського джентльмена.

— І я не знаю, щоб Бог створив коли-небудь щось прекрасніше за це, — говорила вона.

Біда була в тому, що капітан Форестьєр був надто ідеальним типом англійського джентльмена. Йому було сорок п'ять років (він був на два чи три роки молодший за Елеонор), він був усе ще гарний собою, з розкішним кучерявим волоссям і доглянутими вусами; в нього була обвітрена, здорова і засмагла шкіра людини, яка багато часу проводить на відкритому повітрі. Він був високий, стрункий і широкоплечий. Він виглядав як солдат до кінчиків нігтів. Він мав трохи грубу манеру добряка, його властивою ознакою був лункий відвертий сміх. У розмові, в своїй манері, в одязі він був такий типовий, що у це важко було повірити. Він був так схожий на сільського джентльмена, що ви вважали його за актора, який добре грає свою роль. Коли він прогулювався вздовж Круазета[32], з люлькою у роті, у брюках для гольфа і в майже такій же твідовій куртці, яку він одягнув би на полювання, він так скидався на англійського спортсмена, що це просто вражало. А його мова, манера говорити менторським тоном, банальна беззмістовність його суджень, його добродушна, великосвітська дурість так пасували офіцерові у відставці, що вам важко було повірити, що це все не напускне.

Коли Елеонор почула, що в будинку, який стояв під їхнім пагорбом, оселилися сер Фредерік і леді Гарді, вона дуже зраділа. Робертові було б дуже приємно мати близьким сусідом хоч когось зі свого класу. Вона навела про них довідки у своїх друзів у Каннах. Виявилося, що сер Фредерік нещодавно став баронетом після смерті свого дядька, і приїхав на Рив'єру на два-три роки, поки сплачуватиме податок на спадщину. Про нього казали, що замолоду він вів розгульне життя, йому було вже добре за п'ятдесят, коли він приїхав до Канн, але зараз він уже був статечною людиною, одружений на гарній жіночці і мав двох синочків. На жаль, Гарді була колись актрисою, а Роберт був трохи прохолодний щодо актрис, але всі казали, що вона дуже добре тримається, і ви б ніколи не здогадалися, що вона була колись на сцені. Форестьєри зустріли її вперше на вечірці, на яку сер Фредерік не прийшов, і Роберт визнав, що вона здається дуже порядною людиною. Тому Елеонор, вважаючи, що треба поводитися по-сусідськи, запросила їх обох на ланч. День був розписаний. Форестьєри запросили багато людей, і Гарді трохи запізнилися. Сер Фредерік сподобався Елеонор з першого погляду. Він виглядав набагато молодшим, ніж вона гадала, на його коротко підстриженому волоссі не було сивини; справді, в ньому було щось хлоп'яче, і це приваблювало. Він був худорлявий і на зріст не вищий за неї; в нього були блискучі привітні очі й усмішка завжди напоготові. Вона помітила, що він носить ту ж саму гвардійську краватку, що її іноді носив і Роберт. Він був майже так само вдягнений, як і Роберт, який завжди виглядав так, неначе тільки-но зійшов з вітрини, але він носив свій старий одяг так, неначе і не помічав, у що він вдягнений. Елеонор була цілком впевнена, що він вів замолоду розгульний спосіб життя. Але їй не хотілося його звинувачувати.

— Мені треба представити вас моєму чоловікові, — сказала вона.