Розділ «Шлюб із розрахунку[7]»

Я відплив з Бангкока на старенькому суденці водотоннажністю чотириста-п'ятсот тонн. У сірому салоні, який одночасно правив за їдальню, стояли два вузьких столи, що простягнулися уздовж усієї його довжини з обертальними стільцями обабіч. У глибині корабля містилися дуже брудні каюти. По підлозі бігали таргани, і навіть якщо ви людина урівноважена, то навряд чи збережете спокій, коли, підійшовши до умивальника, щоб помити руки, несподівано побачите великого таргана, який повагом виповзає вам назустріч.

Ми попливли униз по широкій, повільній, лискучій річці, зелені береги якої були забудовані халупками, що стояли на палях біля самої води. Ми минули мілководдя і вийшли у відкрите море. Перед моїми очима явилася його спокійна, блакитна водяна гладь. Споглядаючи морський обшир, вдихаючи запах моря, я відчув приплив життєвої сили. На корабель я сів рано-вранці і незабаром виявив, що опинився в товаристві, в якому мені навряд чи доводилося коли-небудь бувати. Тут були двоє французьких торговців, бельгійський полковник, італійський співак, власник цирку, американець із своєю дружиною та відставний французький урядовець із дружиною. Власник цирку був, як то кажуть, вельми компанійська людина, така, якої, залежно від настрою, або уникають, або ж з якою охоче спілкуються. Проте саме тоді я був цілком задоволений життям, і не минуло й години після того як я піднявся на борт корабля, ми вже кинули жереб, хто платить за випивку. Випили по скляночці віскі, і він показав мені своїх тварин. Це був невеликий на зріст товстун, його біла, але не дуже чиста сорочка виказувала обриси його чималого черева, а комір її був настільки тісний, що доводилося дивуватись, як це він ще не задихнувся. Обличчя у нього було рум'яне, чисто поголене, очі веселі, блакитні, волосся рудувате, коротке, скуйовджене. На голові у нього був рудий поношений тропічний шолом, який він зсунув на саму потилицю. Прізвище його було Вілкінс, народився він у Портленді, штат Орегон. Виявилося, що східні народи страх як полюбляють циркові явища, і містер Вілкінс протягом ось уже двадцяти років мандрував по сходу від Порт-Саїда до Йокогами. Аден, Бомбей, Мадрас, Калькутта, Рангун, Сінгапур, Пенанґ, Бангкок, Сайгон, Ханой, Гонконг, Шанхай — назви цих міст лунко звучали, будячи в уяві пекуче сонце, дивовижні звуки і барвисті видовища. Зі своїм звіринцем і каруселями він вів дивне життя, вельми незвичайне, і мимоволі виникала думка про те, що це життя повне всіляких цікавих пригод, але насправді він, на диво, був такий собі простецький коротун, скоріше схожий на власника невеликої автомайстерні або третьорозрядного готелю в якому-небудь другорядному містечку в Каліфорнії. Цікавий факт: я часто з подивом помічав, що незвичайний спосіб життя людини не робить її незвичайною, і, навіть, навпаки, незвичайна людина може перетворити нудне, як у сільського священика, життя у цікаве і незвичайне. У зв'язку з цим я вважав би доречним розповісти тут історію самітника, якого мені довелося побачити на одному з островів у протоці Торреса, історію моряка з загиблого судна. Тридцять років прожив він один на цьому острові, та коли пишеш книгу, ти обмежений рамками свого сюжету, і, незважаючи на усі свої спроби відхилитися від теми і не гаячи часу записати цю історію, я був вимушений кінець кінцем після тривалого аналізу того, що треба і чого не треба включати у книгу, відмовитися від її викладу, сказати коротко, незважаючи на своє довге і тісне спілкування з природою і зі своїми думками, ця людина наприкінці виявилася такою ж тупою і неотесаною, якою, певно, була ще на початку цього гіркого досвіду.

Повз нас пройшов італійський співак. Містер Вілкінс сказав мені, що він — неаполітанець і пливе до Гонконга, де виступає його трупа, від якої відстав, бо у Бангкоку у нього почався приступ малярії. Це був здоровий чолов'яга і дуже гладкий, тож коли він сів на стілець, той заскрипів, наче з розпуки. Він зняв шолом, оголивши велику голову, вкриту довгим, кучерявим масним волоссям, яке він пригладжував товстими і короткими пальцями, унизаними перснями.

— Він не дуже компанійський,— сказав містер Вілкінс. — Він узяв сигару, яку я запропонував йому, але випити зі мною відмовився. — Я б не здивувався, якби виявилося, що він якийсь ненормальний. Щось у ньому є відразливе, правда?

Потім на палубі з'явилася повна, невелика на зріст жінка у білій сукні. Вона тримала за руку мавпу, яка поважно йшла поруч із нею.

— Це місіс Вілкінс,— сказав власник цирку,— і наш наймолодший син. Сідайте ближче, місіс Вілкінс, і познайомтеся з цим джентльменом. Я не знаю, як його звуть, але він уже узяв мені дві порції віскі, і раз він так невдало кидає жереб, то візьме порцію і для вас.

Місіс Вілкінс сіла, дивлячись неуважливим поглядом на блакитне море, і сказала, що вона не відмовиться від склянки лимонаду.

— Боже, яка спека,— пробурмотіла вона, зняла шолом і почала обмахувати ним обличчя.

— Місіс Вілкінс чутлива до спеки,— повідомив її чоловік. — Вона страждає від неї ось уже двадцять років.

— Двадцять два з половиною,— сказала місіс Вілкінс, не відриваючи погляду від моря.

— І вона так і не звикла до сонця.

— І ніколи не звикну, і це ти добре знаєш,— сказала місіс Вілкінс.

Вона була така ж мала на зріст, як і її чоловік, і така ж гладка, і в неї було таке ж червоне, кругле обличчя, як і в нього, і таке ж рудувате, неохайне волосся. Мабуть, вони і одружилися, тому що були схожі одне на одне, подумав я, а можливо, набули такої дивної подібності за час свого спільного життя. Вона не повернула голови, все дивилася відсутнім поглядом на море.

— Ти показував йому тварин? — спитала вона.

— Певна річ, показував.

— І що ж він сказав про Персі?

— Сказав, що він чудовий.

Я відчув, що необхідно взяти участь у розмові, тим паче що вона частково торкалася і моєї особи, тому я спитав:

— Хто такий Персі?