Розділ «Шлюб із розрахунку[7]»

— Пораджу тобі, як це зробити,— сказав мій друг.— Їдь у Женеву і дай їй від мене коробку шоколадних цукерок. Вона буде дуже рада почути звістку про мене і з задоволенням прийме тебе. Побалакай з нею трохи і, якщо вона тобі не сподобається, попрощайся з нею, і в цьому не буде нічого поганого. А якщо вона сподобається тобі, то ми обміркуємо це діло і ти офіційно попросиш її руки.

Я був у відчаї. Здавалося, іншого виходу не було. Ми зразу пішли до крамниці, купили велику коробку шоколадних цукерок, і того ж вечора я виїхав поїздом у Женеву. Тільки-но я прибув туди, як зразу ж надіслав їй листа, у якому повідомив, що у мене є подарунок від її кузена і що я хотів би особисто вручити його. Через годину я одержав її відповідь, у якій вона писала, що з задоволенням прийме мене о четвертій годині дня. Останні хвилини перед від'їздом я провів перед дзеркалом і разів сімнадцять приміряв краватку. Рівно о четвертій годині я стояв вже біля дверей її хати. Мене зразу ж провели до вітальні. Вона чекала на мене. Її кузен сказав, що вона не потворна. Можете уявити моє здивування, коли я побачив молоду жінку, ну, скажімо, ще молоду, величаву достойністю Юнони, зовнішністю Венери і, судячи з її погляду, обдаровану розумом Мінерви.

— Ти аж надто перебільшуєш,— озвалася його дружина. — Та, гадаю, ці пани вже зрозуміли, що не можна вірити всьому, що ти говориш.

— Заприсягаюсь вам, я нічого не перебільшую. Я був такий вражений, що мало не впустив коробку з цукерками. Та я сказав собі: La garde meurt, mais ne se rend pas[25]. Я вручив їй коробку і розповів про її кузена. Я виявив, що вона жінка мила й привітна. Ми розмовляли близько чверті години. Потім я сказав собі: Allons-y[26].

Я сказав їй:

— Мадам, мушу вам сказати, що я прийшов сюди не тільки заради того, щоб вручити вам коробку цукерок,— вона усміхнулася і зауважила, що у мене, мабуть, були важливіші причини приїхати до Женеви. — Я прийшов просити вас зробити мені честь — вийти за мене заміж. — Жінка здригнулася.

— Ах, monsieur, ви збожеволіли,— сказала вона.

— Благаю вас не відповідати, поки не введу вас у суть справи,— перебив я її і, не даючи сказати ні слова, розповів усю історію. Я повідомив їй про свою об'яву у газеті «Figaro». Вона сміялася до сліз. Потім я повторив свою пропозицію.

— Ви це серйозно? — спитала вона.

— Якнайсерйозніше.

— Не буду заперечувати, що вашу пропозицію слід, мабуть, обміркувати. Мене це тішить. Ви дасте мені декілька днів на розмірковування?

— Мадам, я в цілковитому відчаї,— відповів я. — У мене зовсім немає часу. Якщо ви не погодитесь вийти за мене заміж, мені доведеться повернутися в Париж і знову читати решту півтори тисячі листів, які все ще чекають на мене.

— Цілком зрозуміло, що я навряд чи зможу вам зразу відповісти. Я знайома з вами усього лише п'ятнадцять хвилин. Мені треба порадитися з друзями і з родичами.

— А яке їм до цього діло? Ви цілком доросла жінка. Цю справу не можна зволікати. Я не можу чекати. Я сказав вам усе. Ви розумна жінка. Що можуть додати довгі розмірковування до суті справи на даний момент?

— Невже ви бажаєте, щоб я зараз же сказала «так» чи «ні»? Це обурливо.

— Саме це я і прошу. Через дві години мій поїзд відходить до Парижа.— Вона замислено подивилася на мене.

— Ви явно божевільний. Вас треба замкнути на замок заради вас самих і суспільства.

— Ну, то що? — сказав я. — Так чи ні?

Вона знизала плечима.

— Mon Dieu![27] — вона помовчала хвилинку. Я відчував надзвичайне хвилювання.— Так.