Розділ «Шлюб із розрахунку[7]»

Сніданок пройшов дуже цікаво. По закінченні ми розійшлися по своїх каютах, щоб поспати, сховатися від полуденного сонця. Після знайомства з ким-небудь із пасажирів цього невеликого судна навіть при усьому бажанні не можна було не зустрітися з ними, як тільки-но я виходив із своєї каюти. Лише одна людина цуралася компанії — це був італійський співак. Він ні з ким не розмовляв, лише сидів осторонь від інших пасажирів, бринькаючи на гітарі так тихо, що доводилося напружувати слух, аби почути звуки. За бортом, як і раніш, маячили береги, а море було біле, як молоко в дійниці. Розмовляючи про се і про те, ми провели день, пообідали, потім знову посідали на палубі під зорями. Два крамарі у душному салоні грали в карти, а бельгійський полковник приєднався до нашого невеликого гурту. Він був дуже ввічливий і гладкий і відкривав рота лише для того, щоб сказати чергову люб'язність. Невдовзі, мабуть, під впливом ночі, радіючи, що запала темрява, яка застала його на носі корабля, і відчуваючи свою єдність із морем, співак почав співати у супроводі своєї гітари, спершу тихо, потім чутніше, і коли музика повністю заполонила його, він заспівав на весь голос. Це був справжній італійський тенор, такий італійський, як макарони, оливкова олія і яскраве сонце. Співав він неаполітанські пісні, які я чув ще замолоду на площі Сан-Фердінандо, потім уривки з «Богеми», «Травіати» і «Ріголетто». Він співав з почуттям і з фальшивою виразністю, і його тремоло нагадувало спів будь-якого третьорядного італійського тенора, яких часто доводилося чути. Але тут, у темряві цієї чарівної ночі, його надмірне акцентування викликало тільки усмішку, і в глибині душі зароджувалося млосне, солодке почуття. Він співав близько години, а ми усі сиділи тихо. Потім він замовчав, але не ворухнувся з місця, і ми бачили лише велику постать, що вимальовувалася на тлі світлого неба.

Я бачив, що малорослий французький губернатор весь цей час тримав за руку свою високорослу повну дружину, це їхнє єднання здавалося мені абсурдним і в той же час зворушливим.

— Хай буде вам відомо, що сьогодні річниця того дня, коли я вперше познайомився зі своєю дружиною,— сказав він, несподівано порушуючи мовчанку, яка явно гнітила його, бо я ще не зустрічав такого любителя поговорити.— Виповнилася також річниця з того дня, коли вона дала згоду бути моєю дружиною. І хай це вас не дивує, але усе це сталося у той самий день.

— Voyons, mon ami[16],— сказала дама,— не треба докучати нашим друзям розповіддю про цю давню подію. Ти просто нестерпний. — Вона сказала це з усмішкою на поважному великому обличчі, але таким тоном, який свідчив про її бажання знову послухати це.

— Але їм буде це дуже цікаво, mon petit chou[17]. — Саме так. Він постійно звертався до своєї дружини, і було кумедно чути, як невеликий на зріст чоловік звертається з такими словами до такої солідної і навіть величної жінки. — Чи не так, monsieur? — спитав він мене.— Це романтика, а вона подобається усім, особливо такої чарівної ночі, як ця.

Я запевнив губернатора, що ми усі з задоволенням послухаємо, а бельгійський полковник знову скористався з цієї нагода, щоб продемонструвати свій політес.

— Бачите, наш шлюб був лише шлюбом з розрахунку.

— C'est vrai[18],— сказала жінка.— Безглуздо було б це заперечувати. Але іноді кохання виникає після шлюбу, а не до нього, і так навіть краще. Шлюб триває довше.

Я помітив, що губернатор ніжно стиснув їй руку.

— Бачите, я служив у флоті і коли вийшов у відставку, мені було сорок дев'ять років. Я був здоровою, працездатною людиною і намагався знайти собі роботу. Я ходив усюди, я використав усі свої зв'язки. На щастя, у мене був кузен, який мав вагу в політичних сферах. Однією з переваг демократичного правління є таке: якщо ви маєте достатній вплив і заслуги, які при тоталітаризмі просто не помічають, вони, звичайно, дістають належну оцінку в умовах демократії.

— Ти — уособлення скромності, mon pauvre ami[19],— сказала вона.

— І дійсно, невдовзі мене запросили до міністерства колоній і запропонували посаду губернатора в одній із колоній. Колонія ця була дуже віддалена, але все своє життя я плавав від порту до порту, і це мене не бентежило. Я з радістю прийняв пропозицію. Міністр сказав мені, що я повинен бути готовий до від'їзду через місяць. Я сказав йому, що це не важко зробити старому холостяку, у якого нічого нема за душею, окрім двійко костюмів і декілька книжок.

— Comment, mon leutenant[20],— вигукнув він. — Отже, ви холостяк?

— Певна річ,— відповів я.— І маю намір і надалі залишитися холостяком.

— У такому разі, я вважаю, мені доведеться взяти назад свою пропозицію: щоб зайняти такий пост, вам треба одружитися.

— Взагалі, це досить довга історія, а суть її у тому, що мій попередник був теж холостяком: у його резиденції жили туземні дівчата, у зв'язку з чим з боку білих людей-плантаторів та дружин урядовців надійшли скарги. Тому було вирішено, що наступний губернатор повинен мати зразкову репутацію в усіх відношеннях. Я благав, умовляв, доводив, перелічував мої заслуги перед країною і послуги, які міг зробити мій кузен на наступних виборах, та нічого не допомагало. Міністр був невблаганний.

— Так що ж мені робити? — скрикнув я у відчаї.

— Ви можете одружитися,— сказав міністр.

— Mai voyons vonsieur le ministre[21],— я не знайомий ні з одною жінкою. Мене жінки не люблять, і мені сорок дев'ять років. Як, на вашу думку, я знайду дружину?

— Нема нічого простіше. Дайте оголошення у газету.