Розділ «Шлюб із розрахунку[7]»

Я був приголомшений і не знав, що сказати.

— Що ж, поміркуйте над цим,— сказав міністр. — Якщо через місяць знайдете дружину, можете їхати, або нема дружини — нема роботи. Ось моє останнє слово.— Він ледь посміхнувся. Для нього ця ситуація була не позбавлена гумору.— І якщо наважитеся дати об'яву, то я би пропонував газету «Figaro».

Я пішов з міністерства з каменем на душі. Я знав те місце, куди мене хотіли призначити, і я знав, що воно мені цілком підходить для життя,— клімат там непоганий, а резиденція міститься у просторому і комфортабельному особняку. Перспектива стати губернатором була досить приваблива, і зважаючи на те що я мав усього лише пенсію відставного флотського офіцера, я не міг нехтувати окладом на новій посаді. І я зважився. Я пішов до редакції газети «Figaro», написав об'яву і дав її для опублікування у газеті. Але я повинен вам сказати, що коли я вийшов на Єлисейські Поля, в мене так сильно затіпалося серце, немов я готувався до морського бою.

Губернатор нахилився і поклав руку мені на коліно.

— Mon cher monsieur[22],— мабуть, ви не повірите, але я одержав чотири тисячі триста сімдесят дві відповіді. Це була справжня лавина листів. Я сподівався не більше як на півдюжину. Мені довелося найняти таксі, щоб привезти ці листи у готель. Моя кімната була завалена ними. Чотири тисячі триста сімдесят дві жінки бажали поділити мою самотність і бути дружиною губернатора. Я був приголомшений. Вони були різного віку — від сімнадцяти до семидесяти. Серед них були дівчата бездоганного походження і дуже культурні, були також незаміжні жінки, які на своєму життєвому шляху схибнулися і тепер хотіли зміцнити своє становище, були вдови, чоловіки яких померли, залишивши їх у скруті, і були вдови, діти яких могли б стати для мене утіхою на старості. Це були блондинки і брюнетки, високі і малі на зріст, товсті і худі, декотрі з них володіли п'ятьма мовами, інші вміли грати на піаніно, декотрі пропонували мені любов, а декотрі жадали кохання, декотрі могли пропонувати мені тільки міцну дружбу разом з повагою, а декотрі мали солідні достатки та інші райдужні перспективи. Я був приголомшений і збитий з пантелику. Нарешті я не витримав, бо я людина гаряча. Я підвівся і розтоптав усі ці листи та всі ці фотографії і скрикнув: я не одружуся ні на одній з них. Становище моє видавалося безнадійним: у моєму розпорядженні було менше місяця і за цей час я не міг би зустрітися з чотирма тисячами претенденток на мою руку. Я відчував, якщо я не зможу зустрітися з усіма цими жінками, то протягом усього життя мене буде гризти думка, що я не зустрівся з тою жінкою, яка могла би зробити мене щасливою людиною. Я визнав це за безнадійне діло і відмовився від цього заміру. Я вийшов з кімнати, засипаної усіма цими фотографіями і листами, і, щоб хоч трохи отямитися, пішов на бульвар і сів у кафе де ля Пе. Через деякий час я побачив — по бульвару йде один мій друг. Він кивнув мені й усміхнувся. Я намагався відповісти йому усмішкою, та на серці було тяжко. Я зрозумів, що останні роки свого життя мені доведеться провести де-небудь у Тулоні або Бресті, як officler de marine en retraite[23], з мізерною пенсією. Мій друг зупинився, підійшов до мене і сів поруч.

— Чому ти такий похмурий, mon cher? — спитав він мене. — Ти ж завжди був найвеселіший із смертних.

Я був радий тому, що з'явилася людина, з якою я міг поділитися своїм лихом, і розказав йому всю історію. Він зареготав. Зараз я мушу визнати, що ввесь цей випадок був досить комічний, але тоді, запевняю вас, мені було не до сміху. Я так і сказав йому, до того ж у грубуватій формі. А він, намагаючись стримати свої веселощі, спитав мене:

— Але, любий мій, ти справді хочеш одружитися?

Тут у мене зовсім урвався терпець.

— Дурню ти заплішений,— сказав я. — Якби я не хотів одружитися і до того ж не гаючи часу у найближчі два тижні, то хіба згаяв би я три дні на читання любовних листів від жінок, яких я ніколи не бачив?

— Заспокойся і вислухай мене,— відповів він. — У мене є двоюрідна сестра, яка мешкає у Женеві. Вона швейцарка, належить до дуже впливової родини у республіці, репутація її бездоганна, вік підхожий, стара діва — останні п'ятнадцять років доглядала за хворою матір'ю, яка недавно померла. У неї солідна освіта, і вона непогана собою.

— Судячи з твоїх слів, вона — сама довершеність,— сказав я.

— Я цього не говорив, але в неї відмінне виховання, і вона цілком могла би посісти те становище, яке ти міг би їй запропонувати.

— Але ти забуваєш одне: який їй сенс кидати своїх друзів і свій звичний побут і їхати у заслання з чоловіком сорока дев'яти років, який до того ж аж ніяк не красень?

Губернатор перервав свою розповідь і, знизавши плечима так виразно, що голова його сховалася між ними, повернувся до нас.

— Визнаю, я потворний. Моя потворність не викликає ні жаху, ні поваги, а тільки сміх, а така потворність найгірша за все. Коли люди бачать мене вперше, вони не здригаються від жаху, що якоюсь мірою було б приємно для мене, вони просто вибухають сміхом. Слухайте, коли чарівний містер Вілкінс показував мені вранці своїх тварин, то Персі, орангутанг, простягнув руки, і якби не грати клітки, він би притиснув мене до грудей, немов давно пропалого брата. Справді, коли одного разу я відвідав зоопарк у Парижі і мені сказали, що утекла одна із мавп, я квапливо пішов до виходу, бо побоювався, що мене приймуть за втікача, схоплять і, незважаючи на мої благання, посадять у мавпячий вольєр.

— Voyons, mon ami[24],— сказала його дружина низьким голосом. — Ти говориш нісенітниці. Я не кажу, що ти Аполлон, але при такому становищі у суспільстві, яке ти посідаєш, зовсім не обов'язково бути красенем. Зате в тебе є достойність, солідність, ти з тих людей, яких жінки звичайно називають симпатичний чоловік.

— Я продовжу свою розповідь. Коли я зробив це зауваження своєму другу, він відповів:

— Вчинки жінок ніколи не можна передбачити. У шлюбі є дещо таке, що приваблює їх дивовижним чином. Ти нічим не ризикуєш, пропонуючи їй свою руку. Кінець кінцем, коли жінці освідчуються, вона вважає це за комплімент. У найгіршому випадку — вона відмовиться.

— Але ж твою двоюрідну сестру я не знаю і не маю уявлення, як з нею познайомитися. Я не можу піти до неї додому і, коли мене проведуть у вітальню, сказати: «Ось я прийшов просити вас вийти за мене заміж». Вона може подумати, що я божевільний, і покличе на допомогу. Крім того, я дуже сором'язлива людина і на такий крок ніколи не зважуся.