Розділ «Шлюб із розрахунку[7]»

— Monsieur, qu'est се que vour prenez[8]. Мені важко передати його своєрідний акцент. Une petite verre de porto[9]. — Він обернувся до мене. — Іноземці п'ють портвейн. Це вже достеменно.

— Тільки не голландці,— сказала місіс Вілкінс, дивлячись на море. — Вони не п'ють нічого, крім шнапсу.

Іменитий француз зупинився і зніяковіло глянув на містера Вілкінса. Тоді містер Вілкінс поплескав себе по грудях і сказав:

— Moi, proprietary cirque, vous avez visite[10].

Потім, не розуміючи чому, містер Вілкінс зобразив руками обруч і жестами показав стрибок пуделя крізь нього. Тоді показав на мавпочку, яку місіс Вілкінс, як і раніш, тримала на колінах.

— Le petit fils de ma femme[11],— сказав він.

Нарешті губернатор зрозумів і засміявся своєрідним музичним заразливим сміхом. Містер Вілкінс теж почав сміятися.

— Oui, oui,— кричав він,— moa, власник цирку. Une petite verre de porto. Oui, oui, чи не так?[12]

— Містер Вілкінс говорить по-французьки, як француз,— повідомила місіс Вілкінс, звертаючись до моря.

— Mais, tres volontiers[13],— все ще усміхаючись, сказав губернатор. Я підсунув стілець, він поклонився місіс Вілкінс і сів.

— Скажи цьому пуделю, що його звуть Егберт,— сказала вона, не відриваючи погляду від моря.

Я покликав хлопця, і ми замовили напої.

— Рахунок підпиши ти, Елмере,— сказала вона. — Коли жереб кидає цей містер, він завжди випадає не на його користь.

— Vous comprenez le francais madame?[14] — ввічливо спитав губернатор.

— Він хоче знати, люба, чи говориш ти по-французьки.

— Невже він вважає, що я виросла в Неаполі?

І тут губернатор, жваво жестикулюючи, вибухнув таким бурхливим потоком геть спотворених англійських слів, що мені довелося закликати на поміч мої знання французької мови, аби зрозуміти, про що він говорить.

Потім Вілкінс повів його показати своїх тварин, і невдовзі ми зібралися в душному салоні на сніданок. З'явилася дружина губернатора, її посадовили праворуч від капітана. Губернатор познайомив її зі всіма нами, й вона люб'язно віддала нам поклін. Це була огрядна, висока на зріст кремезна жінка, років п'ятдесяти п'яти, одягнена у статечну чорну шовкову сукню досить строгого крою. На голові у неї був великий круглий тропічний шолом, її грубі риси обличчя і розкішна статура нагадували тих пишнотілих жінок, які беруть участь у вуличних святкових процесіях. Їй би чудово підійшло бути уособленням Колумбії чи Британії в якій-небудь патріотичній демонстрації. Вона височіла над своїм мініатюрним чоловіком, як височить хмарочос над халупою. Він говорив безупинно, жваво і дотепно, а коли казав що-небудь смішне, її грубувате лице розпливалося у широкій, ніжній усмішці.

— Que tu es bete, mon ami[15],— казала вона і поверталася до капітана.

— Не треба звертати увагу на нього. Він завжди так говорить.