Розділ «Доброчесність Ізраеля Гова»

— Що ж, я здаюся, — сказав урешті зі злістю Фламбо. — Мій розум і цей світ — несумісні речі, крапка. Нюхальний тютюн, понівечені молитовники, нутрощі якихось шарманок, чого іще треба…

Тут Браун звів нахмурені брови, зненацька плеснув долонею по держаку лопати і нетерпляче вигукнув:

— Ага, так, так, так, так… Тепер ясно, усе ясно, як Божий день. Сьогодні вранці, тільки-но прокинувшись, я зрозумів значення і нюхального тютюну, і годинникового механізму, і решти тих знахідок. Потім я, спостерігаючи за Говом, тим садівником, з’ясував, що він ніякий не глухий і не такий дурний, як прикидається. У тих спорадичних знахідках нічого злочинного я не вбачаю. Я помилився і стосовно того пошматованого требника — не у ньому причина зла. Але ця остання справа паплюження могил і викрадання голів померлих — хіба це не зло? І чи не пахне тут чорною магією? Одним словом, це зовсім не проста справа і нюхальний тютюн та свічки тут — ні до чого.

Браун замовк, смачно затягнувся люлькою і став неспішно крокувати довкола.

— Мій друже, — сказав Фламбо з гумором, що не обіцяло нічого приємного, — раджу вам бути зі мною обережнішим і не забувати, що колись я теж був злочинцем. Моя велика перевага була в тому, що я завжди діяв на свій страх і ризик, причому робив усе швидко і вчасно. Необхідність вичікувати на перебіг подій для детектива з французькою нетерплячістю — річ занадто нестерпна. У житті я — за будь-яких умов — завжди все робив, не зволікаючи: на дуелі бився наступного ж дня, рахунки сплачував, не встаючи із-за столика, ніколи не відкладав візит до зубного лікаря…

В отця Брауна люлька випала з рота і розбилася натроє об кам'янисту стежку. Зупинившись, з неспокійними очима та недоумкуватим виразом на обличчі, він про щось гарячково розмірковував.

— Боже, який я дурень! Який я дурень! — повторював отець, а тоді, немов хильнувши грогу, бадьоро посміхнувся.

— Дантист, лікар до зубів, зубів! — повторював він. — Шість годин думати про всілякі дурниці й жодного разу не згадати про дантиста! А це ж така проста, красива й обнадійлива думка! Друзі, ми провели ніч у пеклі, але нам знову зійшло сонце, заспівали птахи, і в цьому прекрасному світі нам допомагає повернути здоров'я і душевний спокій зубний лікар.

Нетерплячий Фламбо зі словами:

— Бачу, що без тортур інквізиції з вас правди не витягнеш, — стрімко рушив до нього.

Отець Браун, здавалося, хотів піти в танок на залитій сонцем галявині, але передумав і лише жалібно закричав, як мала дитина:

— Невже мені не можна хоч трішки попустувати? Адже ви навіть уявити собі не можете, яким нещасним я щойно був. Але тепер я зрозумів, що у цій справі серйозних гріхів не було вчинено. Вона — усього лиш результат незначного душевного розладу, але хіба ж це злочин?

Він ще раз крутонувся, немов танцюючи, і уважно подивився на детективів та сказав:

— У цій історії немає і сліду злочину, усе трапилося через пунктуальну чесність. Ми розслідуємо вчинки, мабуть, єдиної людини в світі, яка звично виконувала свій обов'язок. Ми досліджуємо релікт — логіку первісної людини, яка водночас була споконвічною релігією його раси.

Пригадайте стару народну пісню про мешканців замку Гленгайл:

Як той сік весною для беріз —

Так червлене золото для панів Огелбі.

Значення цих слів водночас і пряме, і переносне. Пісенька не лише натякає, що Гленгайлами оволоділа жадоба збагачення, а й констатує реальний факт: вони, справді, накопичували золото і мали величезну колекцію прикрас і виробів з цього дорогоцінного металу. То, по суті, були жмикрути з маніакальною любов'ю до золота. А тепер, з огляду на викладені факти, розгляньмо ваші знахідки у замку. Усі ці речі відокремлені від своїх золотих або позолочених носіїв: діаманти — від перснів, свічки — від канделябрів, нюхальний тютюн — від капшуків, свинцеві грифелі — від олівців, ціпок — від ручки, годинникові механізми — від настінних або наручних годинників тощо. Що ж до Ісусового німба та імен Бога у старому требнику, то ці зображення були позолочені, зі щирого золота, то ж їх, — якою б маячнею це не здавалося, — просто вирізали.

Після того, як з'ясувалася вся божевільна правда, у саду неначе посвітліло і трава заблищала на яскравому сонці.

— Просто взяли і вирізали, — вів далі отець Браун, — вирізали, але не вкрали. Злодії б ніколи не залишили за собою стільки таємниць. Вони б поцупили все: і золоті табакерки з нюхальним тютюном, і золоті олівці зі свинцевими грифелями тощо. У нашому випадку — це людина з дивовижною совістю. Сьогодні вранці там, на городі, правда про всю цю історію з'ясувалася сама собою.