Розділ «Доброчесність Ізраеля Гова»

— Скажіть, любий друже, — нетерпляче звернувся до нього Фламбо, — який це має стосунок до того нюхального тютюну?

— Любий друже, — ухильно, але в унісон йому відповів Браун, — усім істинним релігіям властива одна ознака — віра в матеріалізм, матеріальну сутність. А демонізм — одне з таких вірувань.

Тим часом вони вийшли на трав'янисту вершину пагорба — рідкісне безлісе місце серед безмежного соснового пралісу, що ревів і хвилювався. Рипіння хирлявого паркана, зробленого з вориння і шматків дроту, вказувало на межу цвинтаря. Інспектор Крейвен підійшов до краю могили, а Фламбо устромив лопату лезом у ґрунт і сперся на держак. Обидва похитувалися під натиском буревію так само, як і старенький паркан. У ногах могили росли величезні будяки, сиві від перезрілого насіння. Коли поривом вітру зірвало з будяка одну пухнасту кульку і понесло у бік Крейвена, інспектор відскочив від неї, немов від стріли.

Фламбо напер ногою на лопату, і та, простромивши траву, увійшла у вологу глину. Він став, опершись на лопату, як на ціпок.

— Продовжуйте, — тихо підбадьорив його священик, — ми усього лиш шукаємо правду. Що вас лякає?

— Мене лякає те, що я там знайду, — відповів Фламбо.

Лондонський детектив заговорив високим голосом, намагаючись здаватися бадьорим і веселим:

— Цікаво, чому він так заховався від усіх. Може, він якийсь прокажений?

— А може, щось гірше, — мовив Фламбо.

— Про що ви подумали? Невже щось може бути гіршим, ніж прокажений?

— Я не можу ні про що думати, — сказав Фламбо, продовжуючи копати. Через декілька страшних хвилин мовчазного копання він озвався здавленим голосом: — Раптом той, що там, має якийсь дивний вигляд.

— Не дивніший, ніж ці папірці з ілюстраціями, — підхопив отець Браун. — Але ми знайдемо їм пояснення.

Фламбо продовжував копати, зціпивши зуби. На той час, коли його лопата найшла на твердь і він, обкопавши як міг, витягнув назовні дерев'яну труну, буревій уже розігнав темні хмари з-над пагорба і де-не-де оголив зоряне небо. Крейвен, підступивши до труни з сокирою, розпочав енергійну роботу. Один раз, заносячи сокиру, він зачепив верхівку будяка і аж здригнувся. Урешті-решт покришка піддалася і, скинувши її, під зоряним посвітом усі побачили полиск кісток.

— Це лише кістки, — сказав Крейвен і додав: — людські кістки, — немов сподівався побачити щось інше.

— У нього, — голос Фламбо звучав нерівно, — все на місці?

— Здається, так, — хрипко відповів інспектор, нахиляючись над скелетом у домовині. — Хоча… зачекайте, зачекайте…

Велетень Фламбо підійшов, злегка похитуючись.

— Я починаю думати про це, — вигукнув він, — і не розумію, що, попри всі божевільні обставини, йому могло б загрожувати? Чого має боятися людина у цих клятих холодних горах? Гадаю, лише одноманітного шуму цього безмозгого чорного лісу і, найбільше, первісного відчуття чогось невідомого. Це схоже на сон атеїста. Сосни тут, сосни там, сосни повсюдно…

Раптом інспектор вигукнув:

— Боже! Він без голови!