Розділ «Три знаряддя смерті»

На такій висоті мотузка здавалася волосиною, але прозірливий старий інспектор, здавалося, був задоволений:

— Ваша правда, пане, — звернувся він до Брауна, — один: нуль на вашу користь.

Водночас ліворуч, із-за повороту колії, виїхав паротяг з одним вагоном і незабаром зупинився біля них. З нього вийшла група полісменів і разом з ними — насуплений Магнус, слуга-утікач.

— Слава Богу! Вони таки його схопили, — вигукнув Гілдер і рвучко рушив до прибулих. — А де гроші — у вас? — крикнув він до першого, хто був найближче до нього.

Полісмен подивився на нього з допитливим виразом на обличчі й сказав:

— Ні, — а за хвильку додав: — Принаймні ми їх із собою не взяли.

— Скажіть, будь ласка, хто тут — інспектор? — запитав слуга Магнус.

Коли присутні почули його голос, то миттю зрозуміли, як він зупинив потяг. Це був похмурий чоловік із чорним прилизаним волоссям і безбарвним обличчям, а ледь зіщулені очі й рот видавали його східне походження. Відколи покійний пан Аарон Армстронґ «витяг» його з якогось лондонського ресторану, де той працював офіціантом, і з однієї — як казали — дуже неприємної ситуації, ніхто так і не знав ні його справжньої національності, ні його істинного імені. Він мав дуже гучний і, на противагу мертвому виразові обличчя, живий голос. Чи то через старанне вивчення чужої для нього англійської мови, чи через повагу до господаря, який трохи недочував, голос Магнуса був по-особливому дзвінким та проникливим, і коли він заговорив, усі аж підскочили з несподіванки.

— Я завжди знав, що — рано чи пізно — це трапиться, — гучно і з належною ввічливістю промовив він. — Мій бідолашний господар цькував мене за те, що я ношу чорне, але я постійно відповідав йому, що мушу бути будь-коли готовим до його похорону. — І він розвів руками у чорних рукавицях.

— Сержанте, — сказав інспектор Гілдер, з відразою поглянувши на ті руки, — чому ви досі не наділи кайданки на цього дуже небезпечного пройдисвіта?

— Але, пане, — відповів сержант усе з тим самим допитливим виразом обличчя, — я не розумію, на якій підставі?

— Що ви цим хочете сказати? — суворо запитав інспектор. — Хіба ж ви його не заарештували?

Слабкий глузливий посміх з'явився на зіщуленому роті, а свист рейсового потяга, що саме минав будинок, лише додав ситуації гостроти.

— За що, пане? — поспитав зніяковілий сержант. — Він сам з'явився у наш відділок в Хайґейті,[36] здав усі гроші свого господаря під нагляд інспектора Робінсона і вже виходив геть, коли ми запропонували підвезти його.

Гілдер із ваганням і недовірою поглянув на прислужника:

— Навіщо, хай йому дідько, ви це зробили? — запитав він Магнуса.

— Щоб вони не потрапили у злочинні руки, ясна річ, — миролюбно відповів слуга в чорних рукавицях.

— Але навіщо ж було забирати гроші пана Аарона з його будинку? Варто було довірити їх його родині — нехай би вони там зберігалися, — наполягав інспектор.

Рев, стукіт і дзенькіт наступного потяга заглушили останні його слова. Але навіть крізь цей пекельний гуркіт, який періодично стрясав бідолашний будинок, кожен склад Магнусової відповіді було так чітко чутно, як удар дзвона:

— У мене немає підстав довіряти родині пана Аарона.