Розділ «Три знаряддя смерті»

Начальник Мертона, злегка посивілий і меткий детектив на прізвище Гілдер, стояв на зеленому насипі в очікуванні головного слідчого і про щось розмовляв з Патриком Ройсом, чолов’ягою зі здоровенними плечима, колючою бородою та їжакуватим волоссям. Його велетенська постать майже нависла над слідчим, бо він мав звичку дуже нахилятися, коли щось робив: виконуючи дрібні буденні обов’язки в такий спосіб, він нагадував бика, що тягне дитячого візка.

Підвівши голову і побачивши священика, Ройс радо привітався і відвів його на кілька кроків убік. Мертон, тим часом, спілкувався зі своїм літнім начальником, виявляючи шанобливість і, водночас, якусь юнацьку нетерплячість.

— То що, містере Гілдер, наскільки ви просунулися вперед у з’ясуванні цієї головоломки?

— І зовсім це не головоломка, — відказав Гілдер, спостерігаючи замисленим поглядом з-під примружених повік за круками угорі.

— Ну, принаймні такою ця справа є для мене, — усміхнувся Мертон.

— Годі, мій хлопче, — зауважив старший слідчий, погладжуючи свою сіру гостру бороду. — Через кілька хвилин після того, як ви пішли за тим Ройсовим священиком, усе випливло назовні. Ви знаєте того одутлого прислужника у чорних рукавицях, що зупинив потяг?

— Я його впізнаю будь-де. Від нього мене аж дрижаки хапають.

— Виявляється, — вів далі Гілдер, — коли потяг знову рушив, він кудись пропав. От хитрий злочинець: утік тим самим потягом, який поїхав за поліцією!

— Тобто ви, як розумію, справді впевнені в тому, що саме він убив свого господаря? — зауважив молодший слідчий.

— Так, синку, впевнений, — сухо відповів Гілдер, — і причиною цього є те, що він захопив із собою двадцять тисяч фунтів цінними паперами, які його господар тримав у своєму столі. Тож, якщо у цій справі є якась складність, то хіба одна: з'ясувати, як він його убив. Череп так проламано, ніби скористалися якимось великим предметом, але жодної зброї довкола не знайдено, а забрати її з собою злочинець не міг, хіба що тільки тоді, коли б була зброя невеликих розмірів, яку можна сховати від чужого ока.

— А може та зброя була такою великою, що відразу її всю й не розгледиш? — запитав отець Браун і якось дивно захихотів.

Гілдер, почувши таку недоречну репліку, оглянувся і холодно попросив отця Брауна пояснити, що він має на увазі.

— Я знаю, що сказав незрозумілу річ, — ніби вибачаючись, промовив отець Браун. — Це звучить загадково, як у казці. Але бідолашного Армстронґа було вбито гігантською булавою, величезною зеленою булавою, завеликою для ока. Я маю на увазі пагорб, об який він зламав свій карк, і це сталося отут, на цьому самому місці, де ми зараз стоїмо.

— І як же це, по-вашому, сталося? — швидко запитав детектив.

Отець Браун підвів замислене обличчя і прижмурено подивився на фасад будинку. Простеживши за його поглядом, усі побачили, що на самому верху цієї задньої частини будинку є вікно горища і воно — навстіж відчинене.

— Невже не зрозуміло, що його скинули звідтіля? — пояснив він, несміло, мов дитина, вказавши на вікно.

Гілдер насуплено розглядав те вікно, а тоді промовив:

— Що ж, таке цілком могло статися. Але мені незрозуміло, що вас у цьому так упевнює?

Браунові очі заокруглилися, і він сказав:

— Як що? Ось, на нозі у жертви намотано шматок мотузки. А хіба ви не бачите, що решта тієї мотузки звисає з кута саме цього вікна?