Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— І тіло, і життя, і майно, і кров! — крикнули чоловіки.

Тепер уже підвівся Любомир:

— Високий королю Владиславе, навіть якщо на моїй голові вже видніє багато років, я все-таки йду в похід із тобою, і підуть мої родичі та люди, і мої сини, звичайно, підуть.

Радоста, син Любомира, встав і крикнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

Мойслав, ще один син Любомира, підвівся й вигукнув:

— Я і мої люди йдуть у похід!

У залі пролунав гучний рев схвалення.

— Мій вік не повинен стримувати мене від походу! — крикнув Славибор.

— Я йду в похід! — заявив Немой.

Тепер зі свого місця повільно підвівся старий Вшебор, знову став на ослінчик і мовив:

— Я, хоч і не залицяюся вдома до жінок, але вже не можу вибиратись до Італії, бо мої похилі літа зробили моє тіло непридатним для цього. Я і моя дружина, що постаріла в моєму домі, молимося, королю, за тебе. Але мої родичі і друзі підуть.

Після цих слів почулися радісні вигуки, а Вшебор повільно сів на стілець. Після нього встав Преда й мовив:

— Я кажу, як і Вшебор, і мої люди будуть не останні, яких назвуть серед лицарів, коли буде здобута слава, як казав молодий Вітіко. Вони чесно поділять її з тими, хто ще має радість від неї.

Знову залунали схвальні вигуки.

— Я ніколи не вовтузився з жінками, — крикнув Божебор, — і мій меч повинен загартуватися в Італії, щоб я був чоловіком, і мечі моїх людей повинні загартуватися в Італії, щоб і вони були чоловіками!

Після цих слів підвівся король, у залі одразу запанувала тиша, й він заговорив:

— Я дякую тобі, старий Вшеборе, я дякую тобі, Предо, я дякую тобі, Любомире, я дякую тобі, Дівіше, і тобі, Славиборе, і тобі, Немою, а ще й тобі, Божеборе, і всім. А тепер я запитую збори, чи є тут хто-небудь, хто хотів би висловити протилежну думку або сказати про щось інше, крім походу на Італію.

Ніхто не відповів.

— Тож тепер ніхто не може сказати, що йому не дали висловитись, — виснував Владислав.