Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Якщо люди балакають, то можна й нам, тож ми й кажемо, — докинув ще хтось.

— Ми говоримо про це і думаємо про це, — сказав чоловік, що сидів поряд із Вітіко.

— Це все ще треба ретельно обдумати, ну й ситуація! — долинув ще чийсь голос.

— Та тут думати легко, — озвався якийсь молодик, — хто хоче йти в похід, той іде.

— Пани гризуться між собою, але ця гризня і нас зачіпає, — протягло мовив один літній чоловік.

— Ми повинні взяти участь у цій боротьбі і повинні перемогти в ній, повинні якось скерувати так, щоб пани не могли зробити з нами того, що їм заманеться, — стверджував якийсь чоловік зрілих літ.

— Але ж іще треба обробляти поля, доглядати луки й порати хатню роботу, — озвався якийсь літній чоловік.

— І хто може знати до ладу, до чого призведе ця війна, — сумнівався якийсь чоловік.

— Коли все скінчиться, ми також повинні мати своє слово, повинні мати змогу казати панам, чого ми хочемо, повинні мати право захищати своє! — викрикнув один молодик. — А тепер не кожному треба йти з нами, в кого духу немає, нехай сидить удома!

Після цих слів чимало молодиків зірвалися на рівні ноги.

— Ми повинні боронити своє! — кричав один.

— Ми повинні захищатися! — кричав другий.

— Ми повинні вимагати, чого ми хочемо! — кричав третій.

— Хто сміливий, той встає і здобуває, чого бажає! — крикнув четвертий.

— Хто сміливий, той встає і здобуває! — підтверджував п’ятий.

— Здобуває, а ми сміливі! — запевняв шостий.

— Ми йдемо до Владислава! Ми воюватимемо! Ми готуємось! Вітіко каже правду! — загукали водночас численні голоси.

Потім знявся такий галас, що годі було щось почути.

Коли гамір трохи ущух, заговорив старий із сивим волоссям:

— Послухайте мене. — Запанувала цілковита тиша, і старий казав далі: — Вітіко, ти знаєш мене, я Венгарт із Фридави, я був на війні з князем Сватоплуком, і на війні з князем Борживоєм, і на війні з князем Владиславом, але з попереднім князем Владиславом. Оселі палили, тварин на подвір’ях забивали, їхнє м’ясо марнували, посіви витоптували, те, що роботящі руки ткали для прикриття тіла, крали й забирали, луки, луги і трави загиджували. До Лісового краю ще ніяке лихо не доходило, але може прийти, і потім може минути багато років, поки ми надолужимо його, бо не матимемо змоги витрачати гроші. Тому ми повинні бути готові до оборони.