Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ти їх ще збирав у своєму домі, — проказала Вентіла.

— Авжеж, вони їли в мене хліб і сіль.

— Добре, що так, — мовила Вентіла. — Лісовий край багатьом людям ще невідомий, але він дуже важливий. Вітіко, що ти далі робитимеш?

— Знову поїду в Плану і Пржиц, — відповів Вітіко, — а потім подамся до князя в Прагу. Навесні почнеться війна проти моравських князів, і я братиму участь у ній.

— Сину мій, Вітіко, ти робитимеш те, що підказує твій обов’язок, — сказала Вентіла, — і будеш розумний та обережний.

— Я робитиму те, що завжди вважав за добре і справедливе, — заявив Вітіко.

— А Господь захищатиме добре і справедливе, — запевнила Вентіла, — а після війни я з тітонькою Гільтрут приїду в Пржиц.

— Я зустріну вас у Ландсгуті й проведу до Пржица.

— Сину мій, поживи тепер трохи на цій горі, — попросила Вентіла. — Аґнеса, ця висока пані, добре ставиться до мене і до тебе. Подивись тільки, яку гарну кімнату з м’якими лавами і з видом на увесь край вона дала мені. Її син Генріх тримає свій двір у Відні, й навколо нього крутяться церковні ієрархи, лицарі й люди мистецтва і намагаються засвоїти добрі манери. Ти підеш до нього й побачиш багато доброго для себе.

— Я лишуся коло тебе й буду часто їздити у Відень, — відповів Вітіко, — хіба що я стану потрібний у своїй країні, і тоді я чимшвидше подамся туди.

— Усе може статися, — зітхнула Вентіла. — А тепер, Вітіко, спочинь. Дай-но я покажу тобі твою кімнату, а як захочеш, тоді знову приходь до мене. Влаштовуйся, і нехай тобі сподобається там.

Вентіла підвелася, Вітіко теж. Одягнув шапку на голову і пристебнув меч. Потім мати перехрестила йому чоло, а він поцілував їй обидві руки. Після цього попрощалися. Вітіко вийшов із кімнати, а мати лишилася.

Вийшовши в передпокій, де була сиділа дівчина Лютгарт, Вітіко побачив ще й чоловіка, що сидів на стільці. То був той самий чоловік, який провів його в кімнату, де пряли дівчата. Чоловік підвівся й назвав себе:

— Я Ецелін, домашній управитель ясновельможної пані маркграфині, і висока пані маркграфиня наказала провести вас, шляхетний Вітіко, по замку.

— Ну, то ведіть мене, шляхетний управителю Ецелін, — кивнув Вітіко.

Обидва чоловіки вийшли з передпокою. Управитель повів Вітіко сходами вгору в кімнату, до якої прилягала ще одна кімната.

— Тут ви маєте жити зі своїм слугою, — повідомив управитель, — і кухар, гардеробник, управитель замку і маршалок попереджені, що мають слухати вас і виконувати ваші бажання.

— Дякую вам, шляхетний управителе, за те, що провели мене, — подякував Вітіко, — я даної миті не потребую нічого, крім кімнати.

— Тож я прощаюся, — проказав управитель.

— Бувайте здорові! — кивнув головою Вітіко.