Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Вітаю тебе, молодий воїне, — проказав маркграф. — Ти приїхав провідати нашу маленьку Австрію?

— Так, я приїхав у вашу країну, — відповів Вітіко, — і висока пані маркграфиня, твоя, високий пане, ясновельможна мати, сказала, що я можу спробувати висловити тобі моє вітання і шанування.

— Дякую тобі, мій сину, за вітання, — подякував маркграф. — Наша ясновельможна мати добре порадила тобі, я приймаю тебе не менш охоче, ніж інших чужоземців, які надумують провідати мене, і поважаю тебе, бо мій шваґер Владислав і моя сестра називали твоє ім’я, кажучи, що ти рішуче боровся за їхню справу.

— Я думав, що виконую свій обов’язок, — мовив Вітіко.

— Великий князь казав, що ти прагнеш справедливості? — запитав маркграф.

— Я б лише хотів бачити її не менш добре, ніж мудрі люди, які є навколо князя, — відповів Вітіко.

— Вітіко, це прийде з роками, які в тебе ще попереду, — заспокоїв маркграф. — Тож ти зі своєю матір’ю — гості нашої коханої матері на Каленберґу.

— Моя мати приїхала туди ще раніше, а я вже потім, і ясновельможна пані маркграфиня запросила мене пожити тут.

— Моя мати дуже любить твою мати як доньку її матері, — пояснював маркграф, — тому насолоджуйся перебуванням і приходь частенько до мене й моїх людей. Я накажу своїм панам і воїнам по-дружньому ставитись до тебе. Веселися тут по-нашому, поки ще триває тиша, якою ти й скористався, перед війною проти моравів.

— Думаю, війна буде легша проти кожного окремого князя, ніж проти їхнього збориська, — сказав Вітіко, — і ми тоді зможемо воювати без чужої допомоги.

— Це залежить від Бога, Вітіко, і військові проводирі та мудрі люди, що, як ти кажеш, є коло великого князя, подумають про це, — зауважив маркграф. — Нехай, Вітіко, тобі ведеться, ти ще молодий і багато можеш досягти, я теж ще не старий, тож із Божою допомогою ще заслужу те вітання і шанування, яке ти висловив, і пошану з боку інших людей. Лишайся в нас довго, а коли поїдеш, щоб не шкодував, що приїздив, а якщо вже вивчиш австрійські звичаї, то не ображайся і приїжджай знову.

— Ні, не шкодуватиму, — запевнив Вітіко, — і намагатимусь учитися в тебе і твоїх людей.

— Якщо тут є чого вчитися, — мовив маркграф. — Передай нашій любій матері вітання, привітай і свою матір, і бувай здоровий.

З цими словами маркграф підвівся й подав Вітіко руку. Вітіко побачив, що та рука біла і мов виточена, він узяв її й побажав на прощання:

— Живіть щасливо, високий пане!

— Це було б добре побажання, якби Господь виконав його! — відповів маркграф.

Вітіко вклонився й вийшов із кімнати. В передпокої він попрощався з лицарем у зеленому вбранні і вдягнув на голову свій шкіряний шолом. Але лицар сказав йому:

— Я Оттон фон Ленґенбах, і якщо ти, Вітіко, захочеш коли-небудь приїхати до мого замку, тебе там по-дружньому зустрінуть.

— Дякую вам, пане, — подякував Вітіко, — таке може статися, отже, я приймаю запрошення.

Після цього камергер Тіберт і Тьємо фон дер Ауе вивели Вітіко в інший передпокій. Звідти він уже спустився сходами вниз у супроводі тих людей, які завели його в приміщення.