Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Друзі й бойові товариші, війна скінчилася, — заявив Вітіко. — Ворога вже немає, великий князь має землі і княжий престол, і ми можемо йти додому. Але він казав, що хоче ще поговорити з нами.

— Якщо князь хоче поговорити з нами, ми ще почекаємо, — кивнув головою коваль.

— А тепер бувайте здорові, — побажав Вітіко, — а я, Урбан, Авґустин, Ламберт і Якоб ще належимо до людей князя, тож нам треба йти. Завтра і в наступні дні вже буде по-іншому. Сьогодні до вас ще принесуть наїдки і трунки, з радістю насолоджуйтесь ними і пам’ятайте про нас.

— Ми пам’ятаємо вас! — запевнили люди.

— Вітіко, як гарно ти вбраний! — у захваті мовив скрипаль Том Йоганнес.

— Бідолахо, я й тобі привіз камзол із Нюрнберґа, — втішив його Вітіко, — і влітку, коли не накинеш нічого зверху, він далеко сяятиме в лісі!

— Це добре, — всміхнувся Том Йоганнес, — але якби ще й скрипка знову була!

— Буде, і ще й гратиме, звичайно, ще гратиме, ти, сором’язливий! — засміявся Вітіко. — А тепер покріпляйтеся, — казав він далі, — спіть міцно вночі, а завтра я знову прийду до вас. Бувай здоровий, Ровне, і ти, Озеле, і всі решта. А тепер, мої дорожні товариші, сідаймо верхи і їдьмо до нашого загону.

— Лісові люди, прийміть ще й німецьке вітання і німецьку похвалу за ваші звитяги! — крикнув Вольфґанґ з Ортау.

— Дякуємо вам! — відповів Ровно. — Навідайте нас коли-небудь у Лісовому краї й погостюйте в нашому домі.

— Авжеж, — загукали численні голоси, — приїжджайте до нас, і ми дякуємо вам за похвалу!

— Хтозна, що воно станеться, — сказав Вольфґанґ з Ортау, — і чи ми справді не приїдемо коли-небудь на батьківщину Вітіко.

— Тоді ви будете в нас, як у себе вдома! — пообіцяв Вітіко.

— Дякуємо, Вітіко! — відповів Вольфґанґ з Ортау.

— Тоді вам доведеться ходити від одного до другого, — додав Ровно.

— Та ще й до мене в Дуб! — докинув Озел.

— І до мене у Ветржню! — додав Діт.

— І в Гору! — крикнув Вітислав.

— І в Затес! — похопився Герман.

— І в Суш! — загорлав Вольф.