Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Проводирі княжого війська підійшли до оборонців міста, тиснули їм руки, вітали їх.

— Ти прекрасний воїн, — хвалив Велислав Дімут, — ти навіть ворожі стріли хапала руками?

— Завдяки диву одного святого, якого я не знаю, — відказала Дімут, — одна стріла, не поранивши, застряла мені між кольчугою і рукавом мого одягу, і я зберегла її.

— Якби я був найвищим паном у цій державі, — всміхнувся Велислав, — я б просив тебе дати мені ту стрілу.

— Навіть якби ти був найвищим паном у цій державі, — засміялася Дімут, — я б її тобі не віддала!

Князь тим часом у супроводі брата Дипольда, військових проводирів, двірських достойників і дам повів княгиню до княжого замку

Дівчата знову заспівали пісню, яка була найлюбіша їм, та князя вже не було поміж них. Невдовзі долучився чийсь голос із юрби простолюду, потім другий, третій, і нарешті і воїни, і народ співали пісню, яку знали й любили в усій Богемії.

Коли пісня скінчилися, всі трохи зачекали, а потім проспівали її ще раз. Лише тоді люди почали розходитись у різні боки. Загони князя Владислава повели по мосту в праве передмістя, де вони розташувались табором на великій ярмарковій площі між передмістям і Вишеградським замком. Люди Дипольда розповіли їм, скількох воїнів треба поставити на чати і в спостережні вежі, решта мали піти на місця відпочинку.

Воїни Владислава прибули на велику ярмаркову площу й почали ставати табором, натомість Вітіко з Ламбертом, Авґустином, Урбаном, своїм слугою Якобом і в супроводі Вольфґанґа з Ортау та його трьох друзів помчали звідти до лісових людей. Вони ще й досі стояли табором на валу, де захищали міські мури. Побачивши, що до них скачуть вершники, лісові люди зібралися докупи, ті, хто вже лежав, попідводились, і воїни, які на горі Високій обрали Вітіко за свого проводиря, та всі інші, що походили з Лісового краю, одностайно вигукнули привітання.

Вітіко відповів їм, сидячи верхи:

— Люди, я вітаю всіх вас від щирого серця! Вашу батьківщину обвіває гілля сосон, ялиць і ялин, або закутує шелестом гілля буків і кленів із тих мільйонів дерев, які ростуть там, де молода Влтава тече з заходу на схід! Я знаю, що ми належимо до іншого роду, ніж люди на відкритих рівнинах. Ми суворі та бідні, але маємо добре серце і незламну вірність. Думаю, лісові люди міцно тримались одне одного. А надто тепло я вітаю тих, хто мене, ще молодого воїна, обрав своїм проводирем. Я знову з вами!

Скінчивши привітання, Вітіко спішився, його товариші теж, і всі підступили до лісових людей.

Надійшли туди й Ровно, Діт та Озел, Герман і багато інших людей.

— Тож ви ще й досі між мурованим камінням, — казав Вітіко, — а ми тим часом їхали верхи по широкій зеленій країні, а потім назад по широкій зеленій країні. Ви виконали тяжку роботу, хоч вам і не довелося витримувати незмірне.

— Можна було терпіти, — мовив стельмах Стефан. — Вітання тобі, Вітіко.

— Вітаємо! — крикнув Адам.

— Вітаємо! — озвався і Пауль Йоахим.

— Я теж тебе, вітаю, Вітіко, — привітався ткач Христ Северин. — Вольфґанґу каменем розтрощило голову. Він не мав ані дружини, ані дітей, і мати плакатиме за ним. А коли ми запалювали велику катапульту, дужому Симонові з Реутової вирубки розчахнули надвоє череп. Озела поранили аж двічі.

— Не так ті рани, як крові багато витекло, — додав Озел, — і вже гояться.

— Група з Ветржні поранили аж тричі, — розповідав далі Христ Северин, — Вольф із Вімперка мав одну рану і Браніш із Ровни — одну. Ковалеві прив’язали мотузкою ліву руку до тулуба, бо він звихнув її. Матіасу, коли ми вночі робили вилазку на болотисту луку, стрілою прострелили вухо, Захарії стріла пробила праву руку, рана вже гоїться, а Мазу Альбрехту колода зірвала все м’ясо з грудей, ребер, щоправда, не пробила, і він буде здоровий. Ми добряче змінилися і маємо тепер рубці та синці.