Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:

— Вітіко, ти привіз Урбана здоровим, це добре, і тепер, як ви вже повернулись, він вправно сидить на коні. Але йому ще багато треба вчитися. І поглянь, Вітіко, яку гарну велику катапульту ми маємо. Камені, що їх насилу п’ятеро чоловік піднімали, ми з допомогою лебідки жбурляли на покрівлі їхніх дерев’яних хаток, які вони присунули для захисту, і то так, наче я кидав камінчик у сову. Ми б могли ще трохи протримати місто, аж поки вони все зруйнували б і спалили б, як церкви Святого Віта і Святого Георгія.

— Ви воювали, а ми на ні яку битву не натрапили, — заздрив своїм людям Вітіко.

— Бо вони втекли звідси перед новим військом, — відповів коваль. — Князь, напевне, все-таки дасть нам що-небудь із того добра, що лишилося в таборі, який тепер охороняють, а завтра, сказав він, приїде король Конрад і ми побачимо і короля, і його лицарів.

— А я нічого не міг робити, — нарікав Том Йоганнес.

— Ти надихав людей, — втішив його Вітіко.

Урбан протиснувся наперед і розповідав про стріли з гусячими перами, ніж і сурдут зі зборками, які він привіз і які ще лежали спаковані. Розповідали про своє і Ламберт з Авґустином.

Вітіко обернувся до Ровна:

— Вибач, шановний владико, що я спершу привітав людей, які належать мені. Тепер я до тебе звертаю дружнє вітання і подяку за те, що ти командував ними. Будь ласкавий дослухатись до мого прохання і прийняти меч, який я тобі привіз із доброї нюрнберзької зброярні. Думаю, всі люди тут охоче виконували свої обов’язки.

— Лісові люди завзято воювали й були вірні, — запевнив Ровно. — Вітаю тебе, Вітіко, я з радістю приймаю твій подарунок і віддаю тобі з деякими ушкодженнями твоїх людей назад. Вольфґанґа з Плани і дужого Симона з Реутової вирубки я повернути вже не зможу. На своєму місці вони зробили досить, а Симон відплатив ворогам ще до того, як вони вбили його.

— Ми будемо втішати й підтримувати матір Вольфґанґа в Плані, — пообіцяв Вітіко. — А Симона мені шкода, він мав вірне серце. Він має родичів?

— Люди з Черної кажуть, — відповів Ровно, — що в нього є батько, мати і брат, що замість старих обробляє поля.

— Господь винагородить його, він покликав його, — мовив Вітіко, — а його рідні ми допоможемо всім, чим зможемо.

— У місті мало що можна робити, коли треба тільки оборонятись, — розповідав Ровно, — але його збереженню ми таки посприяли.

— Посприяли, і це визнають, — запевнив Вітіко.

— Вітіко, ми знову належимо тобі! — дзвінким голосом гукнув тесля Давид.

— Тобі! — повторив Філіп.

— Тобі! — крикнули численні голоси.

— Тобі! — гукнули геть усі.

— Ми належимо йому, — розповідав коваль, — бо він повернувся, як ми й казали, ми належимо йому, поки триватиме ця війна.