Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Завдяки милості князя я твій господар, високий пане, і вся жупна управа — від цієї зали аж до одягальні — твоя власність.

— Я буду, як і мої попередники, — промовив князь. — Збільшуватиму прибутки цієї церкви, бо вона служить добрим намірам. А тепер, пане, ходімо вже в дім.

— Тож ми йдемо до замку, — проказав король, — що в прадавні часи мав славу великої святині.

— Він був святим, коли ще стояв у лісі і в ньому панували поганські князі, і став ще святішим, коли тут з’явилися християнські церкви. Тут жили король Вратислав і князь Собеслав, і майбутні князі теж тут житимуть, — розповідав Гуґо.

Король і всі, що були навколо, поїхали до замку. Там спішилися, і король пішов до церкви Святих Петра, Павла і Климента. Король дививсь, як вона збудована.

— Бачиш, пане, корона на стіні важить дванадцять марок золота і вісімдесят марок срібла, — пояснював Гуґо. — Її звелів виготовити князь Собеслав. У церкві ти побачиш підлогу з лискучим камінням, золоті та срібні хрести і неоціненні покрови на вівтарях, а також гарні галереї на стінах. Це все спорудив Собеслав.

— Я чув про цю споруду, — мовив король Конрад, — і тепер радію, що можу бачити її на власні очі і, навіть якщо прадавньої церковки Борживоя вже немає, помолимося тут.

— Церковка Борживоя, — розповідав Гуґо, — на місці якої стоїть ця блискуча споруда, була святою: Кирило три роки зберігав у ній тіло святого Климента, перше ніж повіз його в Рим.

— Так каже священна історія, — підтвердив король.

Потім усі зайшли до церкви. Підходили до золотих і срібних хрестів, гарних вівтарних покровів і галерей над головним вівтарем.

Там король став навколішки, всі інші теж стали навколішки і проказали коротку молитву. Потім розглядали церкву.

Далі пішли до церкви Святої Магдалини, потім до церкви Святого Мартина, там теж молилися і розглядали споруди.

Потім король провідав могили князів Вратислава і Собеслава, княгинь Сватави і Адельгайди.

Згодом у коморі княжого двору оглядав личаки князя Пржемисла. Звідти пішов до великої зали.

— У цій залі, — розповідав Гуґо, — відбувалися з’їзди і справляли державні свята, саме тут обрано нашого високого великого князя Владислава. Дванадцять років тому в цій залі в князя Собеслава зібралося три тисячі чоловік.

— Тут, — сказав король, — я, ясновельможний князю, попрощаюся з вами й піду до свого покою. Решту цього замку, куди ти запросив мене, я огляну зі своїми людьми коли-небудь сам.

Король пішов до свого покою, князь попрощався з ним і поїхав зі своїми людьми назад до Празького замку. Позаду нього їхали духовні і світські князі.

Військо короля Конрада прибуло на поле перед Вишеградським замком і розташувало там табір. Решта воїнів порозходились по своїх місцях.

Надвечір король Конрад, а також Генріх, маркграф Австрійський, і Оттон, єпископ Фрайзінзький, поїхали зі своїми почтами до Празького замку. Там король звернувся до княгині Ґертруди з наступними словами:

— Вітання тобі, люба сестро, в твоєму домі! Я мав би привезти тобі стріли, списи, мечі та обладунки замість перлин, які тримаю в руці для тебе. Коли бачиш тебе в блискучому вбранні серед твоїх дам, то годі повірити тому, що люди розповідають про тебе. Я надолужу свій недогляд гарним обладунком на згадку про минулі дні. Моя дружина Ґертруда також посилає тобі вітання, а інша Ґертруда, що невдовзі стане твоєю шваґровою, обрала іншого посланця, щоб передати тобі вітання.