Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ваш пароль — «Владислав», пароль для повернення — «Ґертруда».

Загін поїхав до брами в супроводі групи вершників під командою Юрика. Браму відчинили, і Дипольд лишив за нею ту групу вершників, а сам подався зі своїм загоном на луку. На луці вершники підійшли до болота, а потім по твердій стежці стали переходити його. Чоловік, що поставив лозини, йшов як провідник поміж двох воїнів. Вершники дійшли отак аж до табору. Там стояла огорожа з кілків, устромлених у землю. Дипольд наказав підважувати кілки ломами. Робітники підступили до кілків. Аж тут коваль із Плани відсунув убік булаву, схопив один кілок обіруч і витяг його, потім другий, третій і так далі. Коли він витяг зо два десятки кілків, Дипольд сказав, що досить, і звелів підняти один кілок над огорожею як знак, а потім повів своїх людей крізь той отвір. Невдовзі побачили трьох чоловік, які стояли в траві і не впізнали їх, тож їх полонили. Трохи згодом підступили до вогню. «Конрад!» — пролунало їм назустріч.

— Владислав! — вигукнули напасники і помчали на ворогів. Перебили сторожу, яка стояла там, потім ще кілька груп вартових і добулися до наметів, а коли вороги вискакували з них або піднімалися з землі, де спали, їх убивали або ж вони тікали. Знявся галас і поширився по всьому табору. Дипольд заборонив щось підпалювати, щоб у світлі заграв не помітили його воїнів. Вороги тікали дедалі численнішими юрбами, а коли якась купка й намагалася чинити опір, багатьох клали на землю, а решту змушували відступити. Дипольд усякчас наздоганяв ворогів і сік їх мечем, між ворогами і його вершниками не мало бути вільного простору. Дипольд напирав на розгублених ворогів, наче морська хвиля, що наступає на пенистий берег, несучи з собою геть усе.

Аж тут у таборі прямо попереду замиготів вогонь. На той знак заворушились вогники там і там, блиснула зброя. Вороги стали в лаву.

— Ґертруда! — вигукнув Дипольд.

— Ґертруда! — пролунав далі крик.

Вершники розвернулися й помчали назад до огорожі. Чули позаду бойові поклики і тупіт кроків.

Вершники під’їхали до діри, скинули піднятий кілок, виїхали назовні й довгою вервечкою помчали по твердій стежці. Невдовзі почули позаду зойки, неначе хтось на смерть перелякався, потім почули вказівки й застороги, а невдовзі, скачучи вперед і вперед, не чули вже нічого. Доїхавши до краю луки, почули десь праворуч тупіт копит, а під брамою побачили ворожих вершників, які зіткнулися з вершниками Юрика. Напали на ворогів ззаду, і вони, затиснуті з обох боків, розгубилися, намагалися втекти вбік, зазнали втрат, бо одні тікали по схилу вгору і перекинулись, а інші тікали по схилу вниз і впали. Дипольд і Юрик переслідували їх, скільки було змоги, потім розвернулися й пустили своїх воїнів спочивати до ранку.

Уранці, коли розвидніло, побачили, як вороги ревно працюють у своєму таборі на луці. Невдовзі виїхав ворожий загін і переплив Влтаву на човнах до правого передмістя. За ним попливли інші загони. Потім у різних місцях передмістя закурівся дим, загорілись хати, пожежа дедалі ширшала, жителі намагалися гасити.

Оборонці на мурах кричали:

— Нелюди, виродки, вовки, коли впіймаємо кого, то вб’ємо, і жоден, навіть коли тисячі до наших рук потраплять, не лишиться живим!

Міщани збіглися і кричали:

— Дипольде, випусти нас, щоб ми вбивали, нищили, душили, навіть якщо це буде смерть для нас і для всіх твоїх воїнів!

— Ми вийдемо так, як виходили сьогодні вночі, — відповів Дипольд.

Під’їхала верхи княгиня. Була в бойовому обладунку, її золоті коси прикривав лискучий шолом, а в руці вона тримала оголений меч. За нею їхало багато придворних панів та інших чоловіків. Усі були озброєні. Поряд із нею їхала Дімут у своєму звичайному бойовому обладунку.

— Дипольде, — крикнула княгиня, — я привела воїнів і приведу ще більше, я хочу бути серед оборонців міста!

— Висока княгине, — відповів Дипольд, — буде так, як ти забажаєш.

Потім прийшло багато чоловіків та хлопців із міста і всі просили прийняти їх до лав оборонців міста. Дипольд давав згоду і розподіляв їх у різні підрозділи.

Пожежа вщухла тільки під вечір, а остаточно загасла вночі.

На четвертий день після пожежі вороги знову підступили до міських мурів. Їх було набагато більше, ніж першого разу, і вони мали з собою чимало возів із гаками, мотуззям, драбинами, широкими щитами, мішками з землею, щоб підвищувати рівень землі під мурами, та іншим спорядженням. Розставили велике число лучників, численні юрби побігли до мурів і намагалися з більшим натиском і швидкістю видертися нагору. Але й оборонці були швидші та невтомніші, рясніше кидали вниз каміння, більше лили окропу, ненастанно вилітали стріли та дротики, а коли хотіли замінити кого, ніхто не погоджувався. З міста прибігали люди і несли в руках або в полах каміння, цеглу, залізо, свинець, щоб було що кидати у ворогів, якщо припасу в оборонців не вистачить. Княгиня зі своїм почтом була на мурах, а згодом поїхала провідати всіх воїнів. Її очі блищали яскравіше, ніж звичайно, а щоки були червоніші. Дімут не відставала від неї, її очі теж блищали яскравіше, а щоки були червоніші. Княгиня під’їхала до Юрика, що командував своїми воїнами, до Хотимира, що був серед своїх. Вітала їх, і вони вітали її. Під'їхала до Дівіша, що доводив до пуття свої риштовання. Він поважно привітав її. Княгиня під'їхала до Любомира, що був серед людей своєї жупи і метав грубі дротики. Він шанобливо вклонився їй. Княгиня під’їхала до Болеміла. Він сидів поряд із великою катапультою й наказував. Шапка спала йому з голови, ясніло сиве волосся. Він схилив голову перед княгинею і наказував далі. Княгиня під'їхала до єпископа, що командував своїми людьми. Під'їхала до Мілоти. Потім до лісових людей. Ровно на мить відійшов і привітав її. Лісові люди жбурляли у ворогів такі тяжкі предмети, що їх, здавалося, ніколи б не могли підняти людські руки. Княгиня під'їхала до молодого Бена, Здеслава, Касти та до інших. Вороги зрештою зреклися свого наміру, Дипольд переслідував їх із численним загоном, багатьох убив, зойки болю і крики гніву лунали і серед напасників, і серед оборонців міста.