Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Другого дня, коли зійшло сонце, Дипольд із людьми свого почту поїхав на міські мури. Він був у тому бойовому обладунку, в якому бився на горі Високій. Його тіло вкривав чорний одяг, голову — чорний шолом. Червоний самоцвіт на шоломі притримував коротку білу пір'їну. На тулубі в нього видніла чорна матова кольчуга. Пояс і чорні оксамитові піхви меча були прикрашені червоними самоцвітами. По праву руку від Дипольда їхала княгиня Ґертруда. Вона була в темно-коричневому вбранні, саме таку барву полюбляв її чоловік. Позаду неї їхало кілька дам у білих шатах із поясом. Серед дам була й Дімут на своєму гнідому конику. Вона була в чорному вборі, а поверх нього — в бойовому обладунку, що полискував, наче срібло, на голові мала чорний шолом із пряжкою і чорною воронячою пір’їною. На поясі висів меч. Дімут була б точнісінько така, як Дипольд, якби не лискучий обладунок і чорна пір’їна. Виїхавши на мури, вони побачили перед бруствером жупана Юрика з його людьми і катапультами, потім Хотимира з людьми з Дечина й зі спорядженням, далі Дівіша, жатецького жупана, з великими запасами стріл, колод, каміння і займистого матеріалу, ще трохи далі — старого Любомира з багатьма знаряддями для метання грубих дротиків та інших важких предметів, згодом — Болеміла з рештою його воїнів. Він сидів серед них на стільці, поряд із ним стояла найбільша катапульта, яку мали захисники. А ще далі були Вецель і старий Вшебор, Преда і Ктибор, абати, єпископ, Гервазіус, Мілота та інші. А також Немой із Нетоліце зі своїми людьми з краю південного лісу і катапультами, далі стояли люди з Домажліце, а за ними — інші лісові люди: Вацлав із Вімперка, Вигон із Прахатіце, Ровно з Ровни і своїми людьми та людьми, які перейшли до нього від Вітіко. Вони мали коло себе катапульту, що могла метати велике каміння. Далі стояли Діт із Ветржні і Герман із Затеса, що, мабуть, ще й не одужав до ладу від своєї рани, Вернгард із Затоня та інші. Ще далі — Бен, син Бена, проводиря, що лишив своє життя на горі Високій, потім Бартоломеус, Здеслав, Каста та інші воїни. Провідавши й побачивши всіх, порозмовлявши з багатьма, Дипольд і княгиня повернулися до замку.

За два дні після цього дня вранці відбулася велична церковна відправа в церкві Святого Віта. Як настав ранок, Оттон, єпископ Празький, абати і священики в пишних церковних ризах правили службу так, немов під час великого Господнього свята. Були присутні княгиня, Дипольд, військові проводирі, багато воїнів та інших людей. Після Святих Дарів помолилися за перемогу у війні й отримали благословення.

Пополудні того самого дня до міста підступили вороги. Люди бачили полиски списів і рух велелюдних загонів. Показалися незліченні маси людей. Вони зайняли простір перед правим передмістям, немов готуючись розташувати табір. Усі захисники вийшли на міські мури. Була коло них і княгиня.

Надвечір того дня загін вершників поскакав від правого передмістя через міст. На списах у них майоріли білі прапорці. Доїхавши до лівого передмістя, вершники зупинилися.

Дипольд сказав Сезимі:

— Візьми двадцять вершників, поїдь туди з білими прапорцями і запитай, чого вони хочуть.

Сезима з двадцятьма вершниками поїхав до Мостової брами, його випустили, він наблизився до ворогів, і з мурів можна було бачити, що він якийсь час розмовляв із ними. Потім Сезима повернувся і, прибувши до Дипольда, повідомив:

— Вони кажуть, мовляв, один чоловік серед них на ймення Конрад, який має владу і якого вони називають князем, хоче розмовляти з тобою, якщо ти командувач міста, бо ж послав послів. Конрад хоче уникнути проливу крові. Тобі переказують вітання Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, Леопольд і Владислав.

— Їдь знову вниз, — відповів Дипольд, — і скажи: Дипольд розмовляє тільки з тими, хто кориться, і він пересвідчиться в їхній покорі, побачивши, як вони їдуть із двома білими прапорцями на одному списі. Інших прапорців він уже не визнає, і люди, які тепер тут, повинні від’їхати, щоб не сталося біди. З потомками Пржемисла — Вратиславом із Брно, Конрадом зі Зноймо, Оттоном з Оломоуца, Спітигневом, Леопольдом і Владиславом — він розмовлятиме тільки тоді, коли вони з мішками на головах і з мотуззям та камінням на шиї стануть перед ним навколішки.

Сезима знову поїхав, а повернувшись, сказав:

— Вони вимагають розмови з Владиславом, а якщо він, як вони кажуть, утік, то з Ґертрудою.

— Дипольде, нехай метнуть у них каміння, — озвалася Ґертруда.

— Сезимо, ти вже туди не поїдеш, — мовив Дипольд і якийсь час мовчав.

Ворожі вершники й далі стояли на місці.

— Кладіть! — за мить наказав Дипольд.

Чоловіки поклали камінь у ложку катапульти.

Трохи згодом Дипольд наказав знову:

— Цільтеся і крутіть.

Чоловіки направили катапульту, накрутили її для малого радіуса, ложка піднялася в повітря і за мить великий камінь упав перед вершниками. Вони мерщій розвернули коней і помчали через міст. На міських мурах залунали радісні вигуки.

Настав вечір, а коли споночіло, заясніли вогні ворожих багать перед передмістями і полями.