Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Князь Владислав, Здик і Велислав виїхали наперед і придивлялися до процесії. Аж тут заговорив Тімеш, один з воїнів Велислава:

— Викиньте те падло з його гарної труни і киньте лісовим птахам! Коли воно ще ходило в пишних уборах, то призвело до лиха, завинило в тому, що тисячі людей поклали своє життя, згоріли міста і села, вкрилися бур’яном поля, місто Прагу руйнують, брат убиває брата, а князь Владислав, як прохач, змушений їхати на чужину!

Але князь заперечив:

— Начерат багато накоїв і призвів до зла, але тепер він людина спокою, мінливість людської долі вдарила й по ньому. Дехто ще й досі проклинає його, а ті, що тут навколо нього, люблять його, нам тут нема що робити, не заважаймо їм у їхній роботі.

Вершники Владислава зупинились. Чоловіки в темних уборах проїхали повз них, тільки глянули і повезли труни далі. Коли вже останні троє коней зникли за соснами, Владислав звелів рушати, і загін знову поїхав на захід сонця.

У Стржибро, коли вершники доїхали до нього, подолавши гору, де стояло це село, вже загорілися вогні й чимало людей вийшли їм назустріч.

Від Стржибро Владислав вузькими стежками через поля, луки та ліси поїхав далі, аж поки коло німецького міста Амберґа знову натрапив на битий шлях.

Двадцять п’ятого дня місяця травня князь прибув до міста Нюрнберґа.

На зеленій рівнині на південь від міста стояло багато наметів із корогвами, прапорцями та вимпелами, що майоріли над ними, і то були прапори курфюрстів, архієпископів, єпископів, герцогів, князів, панів, лицарів і міст. Частина людей була там в обладунках, у гарних уборах, застарілих камзолах і лахмітті.

Загін богемських вершників під’їхав ближче, і до них вийшов комендант табору й показав їм місце, де можна розташуватись. Приїхав і гурт панів та лицарів, що від ім’я короля привітати князя Владислава. Князь подякував їм, і вони від’їхали.

Владиславові вершники спішились, розвантажили в’ючних коней, послали декого до торгівельних яток на полі купити потрібні речі і взялися ставити намети.

Король послав кількох чоловік до князя, запропонувавши йому супровід і послуги. До Вітіко приїхав Вольфґанґ фон Ортау, молодий лицар, син Ансельма фон Оттау, пана з Веттерау, що брав участь в усіх походах Конрада. Вольфґанґ запропонував Вітіко своє товариство й допомогу. Вітіко з удячністю прийняв їх і сказав, що віддячить, коли Вольфґанґ приїде до нього.

Як вже поставили намети князя Владислава, єпископа Здика та інші, князь одягнув святкове вбрання і з єпископом Здиком, Велиславом, Одоленем, Вітіко й капеланами, своїм почтом і супроводом, який прислав король Конрад, поїхав у Нюрнберґ, а потім по місту до замку короля Конрада.

Здик, Велислав, Одолен, Вітіко та решта людей з обох почтів лишилися в будівлях замку, натомість Владислав пішов до покою короля й цілу годину розмовляв із ним. Потім знову вийшов до своїх людей, усі повиходили надвір, сіли на коней і поїхали в табір.

Другого дня залунали дзвони, скликаючи всіх в імператорський замок. Пани з табору поїхали в місто. Князь Владислав поїхав зі святковим почтом, у якому були в гарних шатах і Здик, Велислав, Одолен та Вітіко з капеланами. Поряд із Вітіко їхав Вольфґанґ фон Ортау. По дорозі вони бачили незліченні юрмиська людей. Заїхали в замок, а потім крізь браму поряд із давньою Поганською баштою на королівський двір. Посеред двору побачили липу, яка росла вже сто років і яку посадила імператриця Куніґунда. Коло липи вершники спішились, і їхніх коней завели в загін коло двору, де тварини мали чекати. А люди стали підніматися сходами до будівлі, де була імператорська зала. Люди ще тільки збиралися й доводилось чекати, тому Вітіко з Вольфґанґом підійшли до вікна навпроти двору, і Вольфґанґ показував усіх, хто приїздив, і називав їх:

— Бачиш отого чоловіка у фіалковій сутані з сивим волоссям, якому тепер коло липи допомагають спішитися з білого винохідця? Це Альберо, архієпископ Трірський, він зробив неоцінені послуги королю Конраду під час першої саксонської війни, забезпечивши його вином. А той у позолоченому панцері з хрестом — це Маркольф, архієпископ Майнцький. Він ще досі проворний і наздожене Альберо на сходах. А оті двоє в лискучих обладунках, що виїжджають із брами, — маркграф Герман із Бадену і Герман, пфальцграф на Рейні. Той, що на чорному коні, це пфальцграф. Отой чоловік у крислатому капелюсі верхи на мулі, який відступив від них і навколо якого юрмляться священики, — це шваб Дітвін, кардинал, якого прислав у Німеччину папа Інокентій. Тринадцятого дня місяця березня року Божого 1138-го він коронував нашого короля Конрада. Це той самий кардинал, що багато років тому відлучав Конрада від церкви. А он їде зі своїм барвистим людом Людвіґ, ландграф Тюрінзький, якого називають залізним чоловіком. Дивись, як він випростався на коні. Коли ми знову побачимо людей, які приїхали з ним, я теж назву тобі їх. Отой, що на коні пропхався між воїнів і священиків, — це Еґіберт, єпископ Бамберзький, а отой, що й досі сидить на гнідому винохідці і має сиве волосся під шоломом і обладунок на сутані, — це Ембріко, єпископ Вюрцбурзький. Усі вони підуть у похід у Богемію. Їх не завжди приїздить так багато. Чотири роки тому було по-іншому. Коли король Конрад на початку свого панування був у своєму двірському таборі в Ауґсбурґу, Генріх Гордий, герцог Баварський, прийшов із таким численним озброєним загоном, що король уночі був змушений тікати від нього. Та й на з’їздах у Вюрцбурґу та Госларі шляхтичі ще вагалися, але король Конрад, належний до нового роду Гогенштауфенів, зміг надати собі такої гідності і набув такої могутності, що зрештою майже всі прийшли до нього. Ваш покійний князь Собеслав давніше теж підтримував його. Мій батько від самого початку вірно служив йому. Отой не золотавому коні — багатющий граф Намюрський, а отой у синьому вбранні — граф Клевський. Он їдуть граф фон Цютфен і граф фон Рінек, а отой чоловік на чорному винохідці з людьми навколо нього — єпископ Утрехтський. Здебільшого він завжди приїздить останнім. А якщо ще хтось приїде, нам однаково вже пора йти до імператорської зали, бо ж почнуться збори.

Вітіко і Вольфґанґ зайшли до імператорської зали.

У залі було повно людей. Усіх, хто належав до почту, тепер вивели з зали, бо ж уже ступити було ніде. Пани намагалися розсістися за столом.

— Бачиш отого чоловіка коло першого вікна, — запитав Вольфґанґ Вітіко, — що не дуже високий і має русяве волосся? Тепер він дуже могутній, дарма що його батько Бюрен, хоч і шляхетного роду, сам на початку був лише простим шляхтичем. А ото герцог Швабський Фрідріх, син Аґнеси, яка досі живе на горі Каленберґ коло Відня, доньки імператора Генріха IV, він брат нашого короля Конрада і єдиноутробний брат дітей покійного побожного Леопольда, маркграфа Австрійського, а отже, й вашої княгині Ґертруди, а також шваґер твого князя Владислава. Того, хто розмовляє з чорним лицарем і має сині очі, русяве волосся і молоду русяву бороду, дехто навіть називає героєм, бо він уже водив людей до перемоги; це Фрідріх, син герцога Швабського, що його називають Рудобородим. Отой на краю лави, що вперся плечима в панелі, — Арнольд, архієпископ Кельнський, а білявий, що розмовляє з ним, — Оттон, єпископ Фрайзінзький. Він син Аґнеси і побожного маркграфа Леопольда, отже, теж єдиноутробний брат нашого короля. Кажуть, ніби він спостерігає за всіма подіями в світі і хоче записувати їх. Його брат Генріх, маркграф Австрійський, он теж сидить за столом навскіс від нас.

Нарешті вже всі пани вмостилися за столом. Розпорядник показав Вітіко, Одолену, Велиславу, Ортау та іншим людям на місця на лаві під стіною.