Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Поки повернеться! — залунали численні голоси.

— Чудово, — радів Захарія, — тепер ми, Озел та інші стоятимемо разом!

— Тепер усе гаразд, — підсумував Вітіко. — Ламберте, Авґустине, Урбане, ви їдете зі мною, споряджайтеся, і за годину після півночі приходьте до мене. А ви, люди, будьте міцні та дужі, коли з’являться вороги, якщо вам доведеться оборонятись на якійсь ділянці, змикайте лави.

— Як склепане залізо, — запевнив коваль, — тож вони відокремлять нас не більше, ніж на горі Високій від діда, що сидів у паланкіні!

— Атож, нехай тільки спробують! — почувся голос наче від землі. Вітіко глянув і побачив скрипаля Тома Йоганнеса, що сидів на отесаному камені.

— Тож ти знову у веселому настрої й при здоров’ї? — запитав він.

— Еге ж, — відповів скрипаль, — я вже майже одужав, але веселощі мені вже минулися. Поглянь, як я змінився, немов вітер вивернув кущ шипшини.

— Та й вивернутий кущ знову розцвітає, — втішив його Вітіко.

— Бо це дурень, що в будь-якому вигляді цвіте, — мовив скрипаль. — Мої руки — наче кутник у столяра Давида, я вже не зможу грати на скрипці, а якби я, щоб помститись, взяв спис, то був би змушений стати боком, щоб метнути його.

— Вони й без твого списа отримають відплату, — запевнив Вітіко, — а ти повинен щось придумати, щоб, коли настануть радісні дні, твоя скрипка, як і завжди, знову заспівала на зелених луках.

— Щоб навіть ворони та сойки утекли, — заперечив Том Йоганнес.

— Пильнуйте його, щоб із ним нічого не сталося, — порадив Вітіко.

— Ми подбаємо, — запевнив коваль, — і з нашої здобичі, яку принесуть вороги, дамо йому щось. Він навіть думки не мав піти додому.

— Бо хочу зачекати, що станеться далі, й не хочу бути десь далеко, коли князь даватиме своїм людям нагороду, — відповів Том Йоганнес.

— Тобі, Томе, теж дадуть нагороду, — запевнив Вітіко, — а пораненим буде особлива дяка.

— Тобто якщо вони самі нічого не здобудуть, — зітхнув скрипаль.

Вітіко ще розмовляв зі скрипалем Томом Йоганнесом, як прийшов Себастьян, швець із Плани.

Земляки сміялися, гукали й вітали його. Він мав на плечах плетений кошик, наче жінки, які несуть щось на ринок.

— Ти вже тут? — здивувався Вітіко. — І що ж ти приніс нам?

— Там усі в доброму здоров’ї, — озвався Себастьян. — Мартін і Люсія вітають вас, померло тільки дві жінки, причому одна не з нашої парафії, я подолав шлях туди і назад за десять днів, а в Бреттермельхіора рана на нозі. Я приніс чоботи, онучі та інші потрібні речі, приніс для себе шкурки куниць і тхорів.