Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Любі земляки! Ясновельможний князь Владислав виїде з Праги й повернеться з підмогою, щоб напасти і розбити ворогів, які прагнуть оточити місто і здобути його. Князь наказав мені їхати разом з ним. Тому я мушу на якийсь час покинути вас. Перенесіть оту готовність до послуху, яку ви досі засвідчували мені, на Ровна, він наш сусід у рідному краї, був нашим сусідом у битві на горі Високій і за теперішнього упорядкування він знову наш сусід. Наказую вам передусім слухатися його, подобається вам це чи ні. Дехто з вас може піти зі мною, якщо хоче: Ламберт, Урбан, Авґустин та ще кілька, хто тямить їздити верхи. Князь дасть нам коней.

— Хлопця Урбана ти повинен як ока берегти! — вигукнув Петер Лауренц, коваль із Плани, — це син моєї сестри, я поручився за нього і напучую його. Якщо він краще навчиться їздити верхи, це буде добре, і добре, що він буде коло князя. Ми й так бойові побратими князя, і князь уже бачив хлопця. Валіть ворогів і бережіть своє життя! Ясновельможний князь поїде до короля Конрада в Німеччину. Ми вже знаємо про це, про це сказано ще сьогодні до обіду. Нехай Урбан іде до німецького короля, щоб і король його побачив. А з Ровно ми зживемося. А коли прийдуть ті, що на горі Високій бути проти нас, ми міста їм не віддамо, на гору не пустимо, щоб утвердилось право, і поздираємо з них усе золото й самоцвіти, що їх вони начіпляють на себе! Скажіть, люди, як вам Ровно?

— Коли Вітіко піде, Ровно повинен бути з нами, — відповів стельмах Стефан.

— Ровно має бути з нами, аж поки прийде Вітіко! — крикнув Адам.

— У нас добрі стосунки з Ровно, — запевнив Пауль Йоахим.

— Ровно, Ровно! — закричали численні голоси.

— Я піду з тобою до німецьких лицарів! — крикнув Ламберт.

— Я теж піду! — озвався Авґустин.

— Я теж іду з тобою до короля Конрада! — крикнув Урбан.

— Я теж! — пролунав голос Захарії.

— І я! — надумався Маз Альбрехт.

— Це ми вирішимо, — мовив Вітіко, — а тепер слід запитати Ровна, чи він хоче перейняти провід, якщо не дуже багато людей проти.

— Та ніхто не проти! — запевнив Тобіас.

— Тож ідіть до нього, Мазе Альбрехте і Захаріє, скажіть, що ми просимо його зайти ненадовго до нас, — звелів Вітіко.

Обидва пішли й невдовзі повернулися з Ровно, і Вітіко звернувся до нього:

— Ровне, ти чув у залі, що я маю їхати з князем. Вельмишановний владико, я б хотів, поки мене не буде, довірити тобі захист і провід тих, хто на горі Високій обрав мене за свого ватажка, і я б хотів попросити тебе перейняти цей захист і провід. Мої люди згодні.

— Так, ми згодні, — підтвердили численні голоси.

— Мої любі земляки! — озвався Ровно. — Ми сусіди, ви знаєте мене і моїх близьких та підлеглих, а мої близькі та підлеглі знають вас. Ми завжди одні одним тільки добра бажали. Я охоче зроблю те, про що просить Вітіко. Якщо ви, поки він повернеться, хочете бути з моїми людьми, ми будемо триматися разом і допомагати одні одним, коли вороги підійдуть до міста.

— Авжеж, поки повернеться! — схвалив коваль.

— Поки повернеться! — повторив Філій.