Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Вдарили барабани, зазвучали сурми.

Витязі рішуче схопили списи і, розбившись на загони, розійшлися в різні боки. Добо сів у сідло. Обидва зброєносці, теж верхи, їхали за ним слідом.

Піднявшися на вежу, Добо обдивився і побачив, що на лугах і дальніх пагорбах турецькі коні пасуться великими табунами, а солдатів побіля них нема. Довкіл Егера колишеться ліс списів. Турки, наче хвилі морські, оточили фортецю.

На Кірайсекеському пагорбі стоять обидва паші. Жовтий, з якимось старечим зморщеним обличчям Алі-паша у величезному тюрбані, схожому на гарбуза. Другий паша — здоровенний сивобородий велетень. Обидва в синіх шовкових каптанах, тільки Алі у світлішому. При кожному їхньому порусі яскріли іскрами алмази, якими були оздоблені руків'я заткнутих за пояс ятаганів.

На чолі військ виступали беї, які сиділи на розкішних конях. Верхи їхали також аги і ясаули. Решта спішилися. Поміж турецьких військових знамен майорів величезний чорний прапор. Обложенці побачили його вперше. Тільки офіцери розуміли, що воно означало: «Пощади нема! У фортеці всі будуть скарані на смерть!»

Близько полудня загуркотіли турецькі гармати і загриміли обидва турецьких оркестри.

Хмари диму оповили кріпость, мури здригнулися від вигуків «Аллах акбар!».

У фортеці всюди запалали вогнища.

Добо скликав до мурів і казанів селян, жінок І увесь інший люд, що переховувався у фортеці. Прибрели навіть хворі. Кожен, хто мав сили стояти на ногах, покинув своє ложе, щоб хоч чим-небудь допомогти бійцям, ну, хоча б передачею наказів. Траплялися й такі, що обидві руки мали на перев'язі, а все ж поприходили. Поставали побіля вогнищ, сподіваючись бодай головешку підсунути ногою під казан.

У внутрішньому дворі в будинку не лишилося нікого, крім дітей і двох жінок у палаці.

Пані Балог... Бідна пані Балог!.. Вона віддала сина до школи витязів, а тепер боялася попросити Добо звільнити юнака від участі в бою. Хлопчик ще слабкий, як він зможе встояти проти зброї здичавілих бусурманів! Але тільки надмірна блідість її обличчя виказувала страх за сина. Залізна воля Добо притамовувала навіть безмірну материнську тривогу. Дивлячись на Добо, вона й дихати не сміла. Так само, як і солдати, з першого його слова й безмовно виконувала вона всі його розпорядження. Воля Добо керувала всіма. Іноді навіть слів не треба було — досить одного його кивка, і люди робили все, що він вважав за потрібне.

Що сталося б з фортецею, якби капітан Добо хоча б на одну хвилину впав у відчай, піддався страху! Добо закликав людей до обережності, змусив усіх надіти панцири, лати, шоломи, але коли смерть зазирала за фортечний мур, Добо виводив проти неї усіх. Бо ж нема на світі нічого дорожчого за вітчизну!

Дні штурму були нестерпно болісними для бідної матері. Щоранку тремтіла вона, коли син ішов разом з Добо. З тривогою чекала вона щогодинно, щохвилинно — не настигне Балажа куля. Як раділа вона, коли зброєносець Криштоф підміняв її сина і Балаж, стомлений, закіптюжений, пропахлий пороховим димом, переступав поріг палацу!

Мати зустрічала його поцілунками і стискала в обіймах, наче він повернувся додому з далекої, небезпечної подорожі. Мила його, купала, розчісувала йому довге шовкове волосся, ставила перед своїм хлопчиком усе найсмачніше, що тільки могла знайти в кухні.

«Хто загинув, кого з офіцерів поранено?» — з цими двома запитаннями найперше зверталися до нього пані Балог і Ева.

Балаж не знав, хто така Ева. Думав, що вона вельможна єгерська дама, яку мати покликала до палацу для допомоги. Тому хлопчик розповідав про всі новини. Оповідь його щоразу розпочиналася з перелічування полеглих і закінчувалась похвалами дядькові Гергею. Чого тільки цей дядько Гергей не вимудрує! Душа Балажа була сповнена захопленням. Він розповідав, як бився дядько Гергей, зі скількома турками бився, з якою відвагою перемагав кожного окремо.

Ева слухала хлопчика, широко розкривши очі, бліда й горда. Але усмішка з'являлася в неї на вустах лише тоді, коли Балаж, закінчуючи свою оповідь, вигукував, що туркові так і не вдалося подолати цього чудесного дядька Гергея.

Коли турки йшли на приступ, обидві жінки стояли біля вікна, тремтячи й плачучи. Через невеличке віконце вони бачили людей, що снували туди й сюди, багряне полум'я і голярів, які вихлюпували брудну воду з тазів і наливали чисту. Жінки бачили, що спершу поранених приносили по одному, потім їх почали приносити все більше і частіше і більше закривавлених.

Умліваючи від страху, обидві жінки дивилися на поранених: «Ой, знову когось несуть!.. А може, сюди їх не приносять лише тому, що відразу потягли до могильної ями?.. А якщо їх затоптали на місці бою?!»

Адже навіть Евин батько, понівечений старий, теж був у фортеці. Вона не раз бачила, як він шкандибав повз палац, несучи на плечі лук завбільшки з нього самого. Колчан бував то порожній, то набитий стрілами. Ева ледь стримувалась, щоб не гукнути: «Тату! Рідний мій! Бережи себе!»