Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Мекчеї накинув йому на голову хустину і вкрив його своїм плащем.

Добо наказав зарядити широкоствольні гармати й мортири залізними цвяхами, в деякі проломи велів поставити навантажені вози, інші позакладати бочками, колодами, коров'ячими шкурами та ще всякою всячиною. В деяких місцях муляри стесали карнизи мурів, щоб за них не можна було зачепити гаки облогових драбин. На верхівки стін натягали каміння. З кухонь принесли всі казани й чани, поналивали в них воду. На верх вежі повиносили всю смолу, яка тільки була у фортеці. Свинцеві ринви палацу порозламували на шматочки і розподілили поміж гармашами. Різникам було велено до обіду запекти на рожні вола. Випечений хліб склали на ринковому майдані, де звично витязі збиралися на відпочинок. Навалили цілу гору короваїв. Роздавач хліба Мігай тепер уже не звертав на розподіл ніякої уваги — бери скільки хочеш. На ринок до пекарень Мігай прийшов одягнений у красивий коричневий доломан. Він лише записав собі на аркушику: «14 жовтня. Сімсот короваїв».

Турки стікалися з усіх боків. З гір і пагорбів плинув строкатий людський потік.

О десятій годині сурмач сурмив збір. Обложенці зібралися на ринковій площі. Майже у всіх були перев'язані голови, руки. Чи не в усіх на правій руці бодай один палець та був перев'язаний. Але кожен, хто ще міг стояти на ногах, мусив піднятись на фортечний мур.

Посеред площі коливалися шовкові корогви. На одній з них була зображена діва Марія, на другій — король Іштван Святий, на третій — святий Янош. Були то обшарпані, обтріпані, вицвілі корогви. Винесли їх із церкви. Священики, одягнуті у фіолетові ризи, стояли біля столу, нашвидку перетвореного на вівтар. На столі лежала дароносиця.

Захисники фортеці знали, що правитимуть месу. Належало б її правити і перед іншими приступами, але Добо не дозволяв поминати мертвих.

— Це ще все не те! — казав замислено.— Ось коли розпочнеться справжній штурм, підійдуть королівські війська...

Але тепер уже було ясно, що настав кінець.

Усі вмилися, почистилися, вбралися в найкращий одяг. Убрання на офіцерах вигравало всіма кольорами веселки, на ногах вони мали червоні чоботи з острогами, вуса підкручені, на шоломах коливалися султани. Стан Мекчеї облягала нова блискуча кольчуга, з пояса звисали дві шаблі — одна зі зміїним руків'ям. Цю шаблю Мекчеї надівав тільки на свята.

Гергей Борнемісса появився в гостроверхому сталевому шоломі, з-під козирка якого здіймалися три білих журавлиних пера, затиснуті у срібну пташину лапку. На грудях блищав панцир, з-під якого виднілися рукави червоного шкіряного доломана. Руки були в шовкових рукавичках, прикритих сталевою сіткою. Шию прикрашав гаптований золотом відкладний комір.

Золтаї не втримався, щоб не зауважити:

— З таким коміром тільки женитись!

— Дружина гаптувала,— без усмішки відповів Гергей.— Не на честь турків одягнув я його!

Він, видно, хотів сказати: «Не для смертної години», але промовчав.

Золтаї був у світло-коричневому шкіряному доломані. При боці в нього подзвонювали дві шаблі. Шию захищала дротяна сітка. Шолом без заборола, тільки з носовою стрілкою, яка доходила до кінчика носа. Колись цей шолом належав, певно, якомусь офіцерові-сипахі. Золтаї купив його з торгів після першої вилазки.

Фюгеді був з ніг до голови в обладунках. Очі в нього ще більше скаламутніли від зубного болю, він раз по раз скаржився:

— Слово честі, соромно мені, але вже терпіти не можу ці пекельні муки.

— Не біда, зліше турка битимеш! — втішав його Золтаї.— В такий час витязь мусить бути дуже злим.

— Я й без того лютий! — буркнув Фюгеді.

Пете був у шоломі й замшевому доломані. Він сидів на коні, бо ходити все ще не міг. Здалеку шаблею привітав старших офіцерів.