Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Коли того дня гримнули гармати, вони, обидві в сльозах, кинулися одна одній в обійми.

— Помолімося, донечко!

— Помолімося, тітонько!

Вони поставали на коліна й молилися, припадаючи обличчям до землі.

Одночасно з ними в усіх куточках Верхньої Угорщини щодня і щоночі молилися тисячі дружин і матерів. У далеких селах молитовно стулялися рученята малят: невинні крихітки молилися за своїх батьків, які боронили Егер, не шкодуючи життя.

«Боже, порятуй і вбережи мого татуся! Поверни нам батька рідного!»

Розлягалися перекати пекельного гуркоту і грому, невмовкна гарматна стрілянина, завивання сурм і крики: «Ісусе!», «Аллах!» Фортецю оповили важкі хмари диму.

Знову понесли поранених. Першого несли на ношах, почорнілих від крові. Це був молодий солдат з восковим лицем. Йому відірвало ногу аж по коліно. Голярі перев'язали його сяк-так, нашвидкуруч. Та й чого з ним морочитись?! Аби підтримати в нім на дві-три години надію?.. Все одно стече кров'ю.

Пронесли другого, третього, четвертого. Лице одного солдата перетворилося на шмат кривавого м'яса. Очей нема, стирчать лише зуби. Ще в одного на шиї стирчить стріла. Її треба витягти. Третій притискає руку до правого боку. Рука вся в крові, наче на ній червона рукавичка. Поміж пальцями цебенить кров. Солдат сідає на землю і мовчки чекає, коли смерть затуманить йому очі.

Біля палацу промайнув на коні Добо. За ним навздогін, але далеко відставши, біг Криштоф.

«А де другий зброєносець? — питає страдницький погляд матері.— Он він біжить до Шандоровської вежі. Певно, з якимсь дорученням. Слава богу! Ой!..»

Поранених уже стільки, що всі тринадцять голярів крутяться як очманілі. Разом із закривавленими пораненими приносять і три турецьких прапори. Лемент, зойки турків стають пронизливішими. Густою пеленою огортає пороховий дим східну й північну вежі, доходить аж до палацу. Як це трапляється взимку в густому тумані, за три кроки хоч в око стрель.

— Господи милосердний! — благально вимовляє пані Балог.— Що ж це буде з нами, коли турки сюди увірвуться?

— Я вмру! — відповідає Ева. Вона вже бліда мов полотно.

Ева йде до зброярської зали, виносить звідти буденну шаблю Добо, роздумуючи, кладе її на стіл.

У відчинене вікно залітають стогони й хрипіння поранених.

— Ой, очі мої! — бідкається один.— Більше не бачити мені світу божого!

— Тепер мені пряма дорога в жебраки! — стогне ще один.— Обидві руки мені відрізано.

Довкіл голярів уже стільки поранених, що їх не встигають перев'язувати. А помагають же й жінки! Зблідлі, вони клопочуться разом з голярами, промивають, прикладають галуни і перев'язують рани.

— Господи, допоможи нам! — молитовно благає молодий хлопчина. Він сидить у закривавленій сорочці, притиснувши обидві руки до живота. Йому списом розпороли живіт.