Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— Годі вам рахувати,— махнув рукою Туліпан.— Їх там тисяч з двадцять набереться.

— До чого ж незугарний, вилицюватий народ.

Турки їх теж ненавидять. Вони їдять кінські голови.

— Кінські голови?

— Голів, можливо, для всіх і не вистачить, але одну точно кладуть посеред столу.

— Варену чи смажену?

— Якби ж то варену чи смажену, це ще так-сяк, а то сиру. Ці собаки не шкодують навіть немовлят. Вирізають у людей жовчні міхури.

— Не розказуйте таких жахів!

— Але ж це суща правда. Вони, бачте, вважають, що коли коню намастити ясна людською жовчю, то це у нього зніме всяку втому, додасть нових сил.

Гергей з огидою заховав обличчя за галузками.

— Бачити їх не можу! — сказав він.— Хіба це люди?

Але Туліпан продовжував дивитися.

— Їде нішанджі-бей! — мовив він трохи згодом.— Це він проставляє вензель падишаха на грамотах з печаткою.

Гергей глянув униз і побачив пихатого турка з довгими вусами і щучим писком.

Затим проїхав дефтердар — сивоволосий, згорблений араб, турецький скарбник. За ним, оточений воїнами, скакав вершник у довгому жовтому кунтуші, у високому гостроверхому білому ковпаку. Це був казіаскер — головний військовий суддя. Чазнегіри — головні кухарі — і загін охоронників їхали за ними. Одяг на них виблискував золотом.

Уже долинала й музика турецьких оркестрів. Під звуки сурм і брязкіт чинч проскакали придворні мисливці. Гриви їхніх коней були пофарбовані в червоний колір, у кожного мисливця на руці сидів сокіл.

За мисливцями конюхи прогнали султанський табун. Коней вели солаки та яничари. Слідом за конюхами з'явилися вершники, що тримали в руках штандарта з кінськими хвостами. Це проїжджали триста капиджі, всі в однакових білих шапках, гаптованих золотом. На батьківщині капиджі охороняли палац султана.

Крізь завісу куряви забіліли довгі лави яничарів. Їхні білі ковпаки з довгими китицями, що звисали їм на спину, незабаром змішалися з червоними ковпаками і синім суконним одягом офіцерів.

— А султан де? — запитав Гергей.

— Мабуть, далеко,— відповів Туліпан.— Адже яничарів десять тисяч. За ними йдуть чауші[21] й різна придворна знать.