Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— Скажіть мені щиро, Туліпане, вам не хочеться повернутися до них?

— Ні, не хочеться,— відповів рішуче Туліпан.— Якби я і не був одружений і не мав дітей, то й тоді такого бажання у мене не було б. Ні за які скарби Стамбула. Мій меншенький дуже гарний хлопчик. А старший такий розумний, що перехитрує й головного муфтія. Недавно він запитав мене, чому у коня немає рогів...

— А дідько його знає! — відповів Гергей сміючись.

Більше їм не хотілося розмовляти. Юнак ставав дедалі серйознішим, дивлячись, як безконечними рядами спускалися з гори в долину яничари.

Повітря змішалося з клубами куряви. З усіх боків долинало бряжчання зброї, гамір, іржання коней, гуркіт оркестрів, які один за одним зникали за поворотом, спускаючись в ущелину.

Гергей раптом підвів голову:

— Туліпане, адже ця орда недаремно сюди їде!

— Турки ніколи просто так не рушають у похід.

— Вони збираються захопити Буду!

— Можливо,— відповів Туліпан байдуже.

Школяр, збліднувши, глипнув на нього.

— А що буде, якщо султан помре в дорозі?

— Він не помре.

— Але якщо все-таки...

Туліпан знизав плечима:

— З ним завжди їдуть його сини.

— Виходить, він, як той семиголовий дракон.

— Що ви сказали?

— Як ви гадаєте, скільки часу їм треба, щоб дістатися до Буди?

— Важко сказати.