Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

Янош їхав разом з ними аж До лісу. Там вони злізли з коней. Слуга повів коней назад у село, а Туліпан з Гергеєм подалися далі пішки.

Скеля, на яку вони видерлися, стоїть і понині біля дороги. З її вершини видно всю дорогу, аж до тієї дикої груші, де заховався панотець Габор. Турок наламав з дерев оберемок галузок з густим листям і замаскував ними скелю. Їм було видно все, а от знизу ніхто не міг навіть запідозрити, що на скелі заховалися люди.

Сходило сонце. На ліс упала роса. Далеко на дорозі в клубах куряви з'явилися перші вершники.

4

На дорозі замайорів прапор кольору червоного перцю. За ним іще два прапори, потім п'ять і ще багато прапорів і штандартів. Під прапорами і слідом за ними верхи на арабських скакунах скакали воїни у високих тюрбанах. Коні низенькі, дехто з вершників мало не волочив ноги по землі.

— Гуреби,— пояснив Туліпан,— вони завжди їдуть попереду. Це несправжні турки.

— А хто ж?

— Араби, перси, єгиптяни — всякий набрід.

— Воно й помітно. Навіть одежа на них неоднакова.

В одного воїна на голові виблискував шолом з великим мідним гребенем. Ніс у гуреба був відрізаний. Видно, цей вояка вже встиг побувати в Угорщині!

Другий полк, що рухався за гуребами, йшов під білим стягом із зеленими смугами. Засмаглі солдати були у синіх шароварах. Судячи з облич, вчора ввечері вони добре наїлись і напились.

— Це улуфеджі,— сказав Туліпан,— найманці. Військова охорона. Вони супроводжують і воїнську казну. Бачите череватого дядька з розбитим лобом, на грудях у нього мідні гудзики?..

— Бачу.

— Його звуть Турна. По-угорськи — «журавель». Але хай би його вже краще прозвали свинею.

— Чому?

— Я бачив якось, як він їжака з'їв,— сказав Туліпан і плюнув.

Слідом за улуфеджі проскакав ще один полк, під жовтим стягом. Зброя у цих вершників блищала дужче, ніж у решти. Один ага[20] гордо гарцював на коні, захищеному срібною кольчугою.

— Це — силяхтари,— сказав Туліпан.— Теж найманці. Мерзота, вішальники! Я два роки прослужив між ними!

За ними рухалися сипахи, озброєні луками й колчанами; збоку на поясі в них висіли широкі криві шаблюки. Слідом за ними проскакали татари в гостроверхих ковпаках. Вгодовані обличчя, шкіряні доломани, дерев'яні сідла.

— Тисяча... дві тисячі... п'ять тисяч... десять тисяч,— лічив Гергей.