Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

Полуденне сонце припікало. Гергей зняв камзол. Вони знову сперлися ліктями на виступ скелі і, просунувши голови між галуззям, розглядали яничарів, що проходили внизу.

Туліпан багатьох знав по іменах.

— З отим чорномазим ми разом ходили до школи. У нього на грудях рана; від неї лишилася така заглибина, що дитячий кулак влізе. А той, що потом обливається, бачите, і зараз зняв на хвильку тюрбан. У персидську війну він убив не менше сотні людей. На ньому ви не знайдете жодної подряпини, якщо, звичайно, відтоді він ніде не заробив. А он той, миршавий, славиться своїм мистецтвом влучно кидати кинджали. Він і з двадцяти п'яти метрів влучить ворогові у груди. Його звуть Тюпкен. До речі, таких, як він, у турецькому війську чимало. У яничарській школі є зарослий травою вал. Там і вправляються в киданні кинджалів. Декотрі кидають кинджал по дві тисячі разів на день.

— А хто он той сарацин?

— Гляньте, виходить, він ще живий, старий Кешкін? От плавець, так плавець! Бере шаблю в зуби і перепливає найширшу річку.

— Ну, це вміють робити всі угорці.

— Можливо. Але ж він не втомлюється. А гроші він дістане і з дна морського. Одного разу султан розважався на березі Дунаю — кидав у воду золоті монети. Знайшлося чимало бажаючих дістати їх з води, але найбільше монет зумів підняти Кешкін... Людоньки, та це ж старий Кален! Он той велетень з носом, як ріжок. Бачите, який у нього випирає широкий палаш на боку! Його вага двадцять п'ять фунтів! Під час белградської битви він так вгатив якогось угорця по голові, що вона відлетіла разом з кінською. Хоч і угорець, і кінь були в панцирах.

— Ну а угорець тоді зіскочив з коня і підняв свою голову?

— Сам я цього не бачив, але люди розповідали,— винувато сказав Туліпан.

Раптом він відсахнувся.

— Чи не сон це? Юмурджак!

І справді, верхи на низенькому коні по дорозі їхав одноокий яничар. Обличчя його було зосередженим, одяг пишніший, ніж в інших воїнів. На високому білому ковпаку маяло довге страусове перо.

— Їй-богу, він! — Гергей теж був вражений.

— Розповідали ж, нібито панотець Габор повісив його!

— Я теж таке чув.

— А сам піп нічого не казав про нього?

— Ні.

— Ну, тоді я нічого не розумію! — мовив приголомшено Туліпан.

Вони здивовано перезирнулися, ніби чекаючи якогось пояснення. Обидва не знали, що сказати.

Хвилин через п'ять школяр заговорив: