Розділ «Частина перша Де угорські витязі родяться?»

Небо було чисте і зоряне. Вгорі блищав місяць, наче розпечена куля, й освітлював їхню скромну вечерю.

Вони посідали на зруб криниці й заходилися вечеряти. Священик кинув кусень собаці, і Герге відламав окраєць хліба і дав коневі.

Раптом десь здалеку почувся тихий цокіт копит. Подорожні прислухались і перестали жувати.

— Вершник! — зауважив священик.

— Один їде,— додав Герге.

І обидва знову всілися до вечері.

Цокіт копит поступово перейшов у гучний тупіт. Незабаром з'явився і сам вершник.

Він осадив коня біля корчми і заїхав у двір. Видно було, що це угорець. Шапки на голові нема, зате чуприна є — отже, угорець. Приїжджий зупинився, огледівся.

— Мюбарек олсун![19] — крикнув він хрипким голосом.

Він подумав, що панотець Габор турок, побачивши в нього на голові білу мокру хустину.

— Я угорець,— відповів священик і встав.

Він упізнав Море.

Герге теж упізнав його і здригнувся.

— Хто тут? — запитав Море, злізаючи із змиленого коня.— Де господар?

— Нема тут нікого, окрім мене і хлопчика,— відповів священик.— Дім без господаря.

— Мені потрібен кінь. Свіжий кінь!

Священик знизав плечима.

— Ви його тут навряд чи знайдете.

— Я поспішаю, грошей у мене немає. Але ми християни: дай свого коня.

І Море окинув поглядом обох коней. Ще один кінь, Гергея, скубав траву неподалік. Це був низькорослий коник, на вигляд не дуже сильний. Море, не чекаючи відповіді, випряг корінного з підводи.