Розділ «13. Вечорниці з ворожінням»

І вона знімає з чорної жилавої ноги дірявий капець, обертається плечима до дверей.

— Пороже, пороже,— проказує Бобочка тихо, дрібно, як молитву,— я з ніг поворожу. Носок до порога — добра дорога, а обчас — злий час.

Розмахнулася капцем і кинула через плече в двері саме в ту мить, коли хтось застукав знадвору. Дідусь Лопень, що ото ніби дрімав собі, з незрозумілою притомністю раптом підіймає коцюбу догори й збиває капець. У відчинених дверях, змушуючи всіх жінок затаїти від здивування подих, так начебто вона була якимсь потойбічним привидом, з’являється нова вчителька. Мокра від дощу, вода капає з волосся, з рукавів. Мокра і її валіза, мокра й кретонова торбина.

— Добрий вечір.

— Добрий...— буркнула Пащучка.— Ви, пані вчителько, з чим це до нас?

Господиня не запрошує, отож Агнешка, навіть не ставлячи на долівку валізу, так і стоїть біля порога.

— З проханням. Мені потрібна квартира.

— Квартира? — не без глуму в голосі дивується Пащучка.— А хіба тут мало нас, домашніх? Що це ви, пані!

— Я мушу змінити квартиру.

Нагла уважна тиша. Пильні, цікаві позиркування. Холод тиші, холод поглядів. Бідолашна Павлинка аж червоніє від ніяковості. Тільки Уля, немовби її тягло магнітом, вислизає з-під бабиної руки, невпевненою ходою, то здригаючись, то зупиняючись, повільно-повільно наближається до Агнешки.

— У мене місця нема!— твердо відказує Пащучка.

— А що ж сталося? — уїдливо питає Пеля.— Невже в школі погано жити? Все ж на місці, під рукою, з правої і з лівої...

— І тепло,— додає Бобочка,— і вдень, і вночі...

Коздроньова захлинулася злим смішком.

— Зараза!— буркотить біля печі старий Лопень, позиркуючи на Бобочку.

— У тій кімнаті, де я жила,— спокійно говорить Агнешка,— хочу обладнати ще одне класне приміщення. Ось чому.

— А, ладнай собі, панянко, ладнай! — беручи зіпертий на табуретку костур, з мстивою непримиренністю цідить Бобочка.— Жодна дитина не піде туди й так.

— Бабцю! — з тамованим розпачем, благально заволала Уля. І ось вона ще на один крок наблизилася до Агнешки, але цієї миті Бобочка одним стрибком, на диво спритним як на її вік, опиняється біля дівчинки, наче кліщами, хапається за неї, затуляє її собою й, ніби обороняючись від злого пса, виставляє поперед себе костур.

— Щось я не розумію, пані Бобочко,— намагаючись упіймати бабин невловимий погляд, говорить Агнешка,— чого це ви так ото в’їлися на мене!

— Бо ти мені, моя панно, не сподобалася.