Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Два дні згодом з’явився головний лікар, блідий і стурбований, сів біля постелі Тротти й повідомив, що капітана Ваґнера вже немає на світі. Він застрелився в прикордонному лісі. Капітан залишив прощального листа до всіх товаришів, у якому передавав щирий привіт лейтенантові Тротті.

Лейтенант ані на мить не задумався про векселі й про можливі наслідки свого підпису. Він запав у гарячку. Він марив — і говорив, говорив про те, що мертві кличуть його і що для нього настав час покинути цю землю. Старий Жак, Макс Демант, капітан Ваґнер і незнайомі розстріляні робітники стояли рядком і гукали його. Поміж ним і мерцями був поставлений незастелений стіл для гри в рулетку, на якому нескінченно крутилася нічиєю рукою не кинута кулька.

Два тижні пролежав він у гарячці. Для військової прокуратури то була сподівана нагода відкласти розслідування й поставити до відома декотрі вищі політичні інстанції, що армія також зазнала втрат, що відповідальним за це є політичне управління прикордонного краю і що жандармерія мала вчасно дістати підкріплення. Назбиралася сила-силенна паперів стосовно справи лейтенанта Тротти, кількість їх усе зростала, і кожна інстанція кожної установи скроплювала їх ще й своєю дещицею чорнила, як ото скроплюють водою квіти, щоб краще росли, і вся справа врешті-решт опинилася у військовій канцелярії цісаря, оскільки якийсь аж надто обачний обер-авдитор докопався, що лейтенант є онуком того давно забутого героя Сольферіно, який перебував у давно забутому, проте, в кожному разі, безпосередньому стосунку до верховного головнокомандувача, і що таким чином цей лейтенант має зацікавити найвищі інстанції, а через те доречніше зі слідством зачекати.

Отож цісар, який щойно повернувся з Ішля, мусив якось о сьомій годині ранку зайнятися таким собі Карлом Йозефом бароном Тротта фон Сиполє. А що цісар був уже старий, то, хоч він трохи й відпочив, побувши в Ішлі, проте ніяк не міг пояснити собі, чому, коли він прочитав ім’я Тротта, йому на думку спала битва при Сольферіно; і він підвівся з-за свого письмового столу й дрібненькими старечими кроками заходив по своєму скромному робочому кабінеті туди-сюди, туди-сюди, аж урешті це здивувало його старого слугу, і той, занепокоївшись, постукав у двері.

— Зайдіть! — сказав цісар. І, побачивши камердинера:

— Коли ж прийде Монтенуово?

— О восьмій годині, величносте!

До восьмої було ще півгодини. І цісареві здалося, що він більше не витримає такого стану. Чому, чому ім’я Тротта нагадує йому про Сольферіно? І чому він ніяк не може пригадати, який між ними зв’язок? Невже він аж такий старий? Відколи він повернувся з Ішля, то все міркував над питанням, скільки йому, властиво, років, бо йому раптом здалося дивним, що, аби довідатися, скільки тобі років, треба відняти рік народження від поточного календарного року: адже кожний рік починається з січня, а день його народження припадає на вісімнадцяте серпня! Еге, якби ж то рік починався з серпня! Або якби він, скажімо, народився вісімнадцятого січня, тоді підрахувати було б зовсім легко. А так неможливо встановити, чи тобі вісімдесят два, пішов вісімдесят третій, чи вісімдесят три, пішов вісімдесят четвертий! А йому, цісареві, не хотілося про це питати! Весь світ і так має багато клопоту, та й, зрештою, що там важить, чи ти на один рік молодший, чи на один рік старший; навіть якби ти був молодший, однаково не пригадаєш, чого цей клятий Тротта нагадує тобі про Сольферіно. Обер-гофмейстер це знає. Але ж він прийде аж о восьмій! А втім, може, й камердинер знає?

І цісар урвав свою біганину дрібцем по кімнаті й спитав слугу:

— Скажіть-но: вам відоме ім’я Тротта?

Власне, цісар хотів звернутися до слуги, як звичайно, на «ти», але ж тут ішлося про світову історію, а він виявляв повагу навіть до тих, кого запитував про історичні події.

— Тротта! — сказав цісарів камердинер. — Тротта!

Він також був уже старий, цей слуга, і дуже тьмяно пригадував статейку з читанки під заголовком «Битва при Сольферіно». І раптом його обличчя ніби сонце осяяло: він згадав!

— Тротта! — скрикнув він. — Тротта врятував життя вашій величності.

Цісар підійшов до столу. У відчинене вікно кабінету линув радісний спів уранішнього шенбрунського птаства. Цісареві здалося, що він знов молодий, і йому вчулася тріскотнява рушниць, і він відчув, що хтось ухопив його за плечі й пірвав додолу. І враз ім’я Тротта стало йому дуже близьке, як назва Сольферіно.

— Так, так, — сказав цісар, махнувши рукою, і написав на берегах Троттової справи: «Сприятливо владнати!».

Потім знов підвівся й підійшов до вікна. Птахи заходилися з радощів, і старий усміхнувся їм, так ніби він їх бачив.

Цісар був старий чоловік. Він був найстаріший цісар у світі. Довкола нього ходила смерть, кружка, кружка і косила, й косила. Уже весь лан було скошено, і тільки цісар, мов забутий срібний колосок, ще стояв і чекав. Його ясні й суворі очі вже багато років безнадійно дивилися в безнадійну далечінь. Його череп був голий, мов пагорб у пустелі. Його бакенбарди були білі, мов двоє крил із снігу. Зморшки на його обличчі нагадували переплутані густі чагарники, в яких гніздилися десятиріччя. Його тіло було худе, спина трохи похила. Удома він ходив дрібненькою старечою ходою. Та тільки-но виходив надвір, силкувався надати своїм стегнам твердості, колінам — пружності, ногам — легкості, а спині — стрункості. Очі свої він сповнював штучною добрістю — справжньою властивістю цісарських очей: здавалося, вони зверталися на кожного, хто дивився на цісаря, й вітали кожного, хто вітав його. Та насправді людські обличчя тільки пропливали й пролітали перед його очима, що дивились просто на ту легку, тонісіньку риску, яка є межею між життям і смертю, на пружок обрію, що його завжди бачать очі старих людей, навіть якщо його заступають будинки, ліси чи гори. Люди думали, що Франц Йосиф знає менше, ніж вони, бо він настільки за них старіший. Та він знав, можливо, більше за багатьох. Він бачив, що сонце в його імперії котиться до заходу, але не казав нічого. Він знав, що помре раніше, ніж воно зайде. Інколи він прикидався простачком і радів, коли йому докладно розтлумачували речі, які він прекрасно знав. Бо з хитрістю, притаманною дітям і старим людям, полюбляв збивати придворних з пантелику. І тішився з марнолюбства, з яким вони йому доводили, що розумніші за нього. Він приховував свій розум за машкарою простацтва. Бо цісареві не личить бути таким розумним, як його радники. Краще нехай його вважають простаком, аніж розумником. Коли він бував на полюванні, то добре знав, що дичину йому просто підставляють під цівку рушниці, і хоч міг уполювати ще щось, проте стріляв лише те, що йому вигнали. Бо ж не личить старому цісареві виявляти, що він розкусив хитрощі і вміє стріляти краще за лісничого. Коли йому правили байку, він прикидався, що вірить їй. Бо не личить цісареві ловити когось на брехні. Коли за його спиною посміювалися, він удавав, ніби не відає про те. Бо цісареві не личить знати, що з нього кепкують, і ці насмішки дурні, поки він не хоче про них знати. Коли в нього підскакувала температура і довкола нього всі тремтіли, а його лікар у вічі йому брехав, що вона в нього не підскочила, цісар казав:

— Ну, тоді ж усе добре! — хоч знав, що це не так.

Бо цісар не карає медика за брехню. Крім того, він знав, що година його смерті ще не надійшла. Він пережив не одну таку ніч, коли його змагала гарячка й лікарі про неї нічого не знали. Бо він не раз бував хворий, і ніхто того не бачив. Подеколи ж він був здоровий, а його вважали хворим, і він удавав, що справді хворий. Де його мали за доброго, він був байдужий. А де вважали, що він холодний, там йому рвалося серце. Він досить довго жив, щоб знати, що казати правду — нерозумно. Він дозволяв людям помилятися, але сам вірив у сталість свого світу менше від тих дотепників, які в його величезній імперії правили про нього анекдоти. Але цісареві не личить мірятися з дотепниками й бувалими в бувальцях. І цісар мовчав.