Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Я прошу вибачити мені це! Я мав купити якусь дрібничку, але… — І більше нічого не придумав. І почервонів. І опустив очі.

Ох, він не знав жінок, які вже бачать наближення старості, бідолашний лейтенант Тротта! Він не здогадувався, що вони приймають кожний подарунок як чарівний дар, який повертає їм молодість, і що їхні розумні, тужні очі все оцінюють цілком інакше! Адже пані фон Таусіґ любила цю його безпорадність, і що дужче проступала його юність, то молодша ставала й вона сама! Отож розумна й жагуча, вона кинулася йому на шию, поцілувала як власну дитину, заплакала, тому що мала його втратити, засміялася, тому що він ще був при ній, і трішки — тому, що перли були такі гарні, й крізь рясний, розкішний потік сліз промовила:

— Ти такий милий, такий милий, мій хлопчику!

Вона тут-таки пошкодувала, що сказала це, а надто слова «мій хлопчику». Бо вони робили її старшою, ніж вона тієї миті насправді була. На щастя, вона враз помітила, що він так запишався, наче дістав нагороду з рук самого цісаря. «Він надто молодий, щоб зрозуміти, яка я стара!» — подумала вона…

Проте, щоб знищити свій справжній вік, стерти його, втопити в морі своєї жаги, вона охопила плечі лейтенанта, чий молодий і теплий стан уже починав бентежити її руки, й потягла його до канапи. Вона накинулася на нього з її невтоленним жаданням бути молодою. Жага била з неї потужним полум’ям, скувала лейтенанта і уярмила його. Її блискучі очі вдячно і блаженно пестили молоде чоловіче обличчя, що схилилося над нею. Самий уже його вигляд відмолоджував її. І її палке жадання залишатися вічно юною жінкою було не менше від її жаги в коханні. На якусь хвилину їй здалося, що вона ніколи не пустить від себе цього лейтенанта. Одначе за мить вона сказала:

— Шкода, що ти сьогодні їдеш…

— Я більше ніколи тебе не побачу? — сумирно спитав юний коханець.

— Чекай на мене, я повернуся!.. І не зраджуй мене! — швидко додала вона зі страхом жінки, що старіє, перед невірністю і юністю інших.

— Я кохаю тільки тебе! — вихопилося з самої його душі чесне запевнення молодої людини, для котрої нема нічого понад вірність.

То було їхнє прощання.

Лейтенант Тротта поїхав на вокзал, прибув туди надто рано й мусив довго чекати потяга. Проте йому здавалося, ніби він уже їде. Кожна зайва хвилина, перебута в місті, була б йому прикрою, може, навіть ганебною. Він тамував внутрішнє напруження, що ним опанувало, удаючи перед самим собою, ніби їде раніше, ніж повинен. Аж ось він сів у потяг. Тут він запав у щасливий, лише зрідка порушуваний сон і прокинувся вже недалеко від кордону.

Його денщик Онуфрій чекав на нього й повідомив, що в місті бунт. Робітники щетинообробної фабрики виходять на демонстрації, і гарнізон приведено в бойову готовність.

Тепер лейтенант Тротта зрозумів, чому Хойницький так рано покинув тутешні краї. Виходить, він поїхав «на південь» із пані фон Таусіґ! А ти — недолугий бранець, і не можеш зразу ж повернутись, сісти в потяг і поїхати назад!

Біля вокзалу сьогодні не було візників. Лейтенант Тротта пішов пішки. Позад нього йшов Онуфрій з ранцем у руці. Малі містечкові крамнички стояли зачинені. Залізні штаби перетинали дерев’яні двері й віконниці низеньких будинків. Вулицями патрулювали жандарми з багнетами на рушницях. Крім звичного кумкання жаб на болотах, не чутно було жодного звуку. Вітер повними пригорщами жбурляв куряву, невтомно продуковану тутешньою піскуватою землею, на дахи, на мури, на паркани, на дерев’яні помости тротуарів і на поодинокі верби. Здавалося, над цим забутим світом лежав порох століть. На вулицях не видно було ані лялечки, могло здатися, що всі мешканці міста за своїми засунутими на засуви дверима й вікнами вимерли наглою смертю. Перед казармою стояли посилені жандармські чати. Відучора тут мешкали всі офіцери, й готель Бродніцера стояв пусткою.

Лейтенант Тротта доповів про свій приїзд майорові Цоґлауеру, від котрого довідався, що відпустка пішла йому, лейтенантові, на користь. На думку людини, яка ось уже понад десяток років прослужила на кордоні, будь-яка відпустка могла піти відпускникові виключно на користь. І так, ніби йшлося про найбуденнішу річ у світі, майор Цоґлауер повідомив лейтенантові, що завтра вранці єгерський рій має виступити й вишикуватися на шосе навпроти фабрики, щоб у разі необхідності запобігти «підривним діям» страйкарів силою зброї. Командувати цим роєм має лейтенант Тротта. Це, властиво, дрібниця, і є всі підстави припускати, що досить буде самої жандармерії, аби навчити цих людей шануватися; треба тільки зберігати спокій і не пустити зброї в роботу завчасно; проте остаточне рішення, чи доведеться єгерям виступити, чи ні, має прийняти політична влада; для офіцера воно, звісно, не дуже приємно, бо ж, зрештою, як ми доїхали до того, що слухаємось наказів якогось окружного комісара? Одначе, врешті-решт, це делікатне завдання є певною відзнакою для наймолодшого лейтенанта батальйону; окрім того, ніхто інший з панів офіцерів не дістав відпустки, а найпростіша вимога солдатського побратимства… й таке інше.

— Слухаюсь, пане майоре! — козирнув лейтенант і пішов.

Майорові Цоґлауеру не можна було нічого закинути. Він майже просив онука героя Сольферіно, замість наказати йому. Ну, та й онук героя Сольферіно щойно провів несподівану розкішну відпустку. Онук героя Сольферіно зараз простував через двір до їдальні. Доля підготувала для нього цю політичну демонстрацію. Задля цього він і прибув на кордон. Тепер він знав напевне, що підступно-розважлива доля спершу подарувала йому відпустку, аби потім його знищити. Інші сиділи в їдальні й привітали його з перебільшеною радістю, спричиненою радше бажанням «дещо вивідати», аніж великою приязню до нього, і всі гуртом заходилися розпитувати, як же «там» усе складалося. Лише капітан Ваґнер сказав:

— Якщо завтра все минеться, то він сам зможе розповісти!

І всі раптом замовкли.

— А якщо мене завтра вб’ють? — сказав лейтенант Тротта капітанові Ваґнеру.