Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Перукар Ґартенштайн мав жінку з дитям і добру крамницю в Ольмюці і вже двічі пробував симулювати ревматизм суглобів, аби якнайшвидше звільнитися з армії. Але він не міг сказати цісареві — ні.

— Так, величносте, — сказав він і тієї ж миті усвідомив, що спаскудив ціле своє життя.

— Ну й добре. В такому разі ви — фельдфебель. Тільки не нервуйтеся занадто!

Отак. Одного цісар уже ощасливив. І тішився. Тішився. Він тішився. Він учинив з цим Ґартенштайном добре діло! Тепер можна починати день. Його екіпаж уже чекав. Поволі виїздив він схилом пагорба до православної церкви, що стояла на його вершині. Золотий подвійний хрест на ній виблискував проти вранішнього сонця. Військові оркестри грали гімн. Цісар висів із повозу й зайшов до церкви. Він укляк перед вівтарем і заворушив губами. Та він не молився. Йому не сходив з думки перукар. Усемогутній не міг би явити цісареві такої раптової ласки, як цісар капралові, і це було прикро. Король єрусалимський — то було найвище звання, яким Господь міг обдарувати величність. А Франц Йосиф уже був король єрусалимський. «Шкода!» — подумав цісар. Хтось шепнув йому, що в селі на нього чекають ще і євреї. Якось зовсім він про них забув. Ох, ще й ці євреї! заклопотано подумав цісар. Гаразд! Нехай приходять! Але треба поквапитися. Бо можна спізнитися до початку битви.

Православний священик вельми поквапно відслужив уранішню службу. Оркестри ще раз заграли гімн. Цісар вийшов з церкви. Була дев’ята ранку. Битва починалася о дев’ятій двадцять. Франц Йосиф вирішив сісти на коня, а не в карету. Можна прийняти євреїв і сидячи в сідлі. Він відіслав повіз і поїхав на зустріч з євреями верхи. Край села, де починалася широка дорога, що вела до його помешкання і до поля бою, вони рушили йому назустріч суцільною чорною хмарою. Мов лан дивовижних чорних колосків під вітром, похилилася єврейська громада перед цісарем. Із сідла він бачив їхні зігнуті спини. Потім він під’їхав ближче і зміг розрізнити довгі, розмаяні, сріблясто-білі, вугляно-чорні й вогнисто-руді бороди, якими грався лагідний осінній вітер, і довгі кістляві носи, які наче чогось шукали долі. Цісар у синій шинелі сидів на своєму біластому. Срібні бакенбарди сяяли проти осіннього срібного сонця. З довколишніх полів здіймалися білі пасма туману. Назустріч цісареві поколивав проводир громади, старий чоловік у білому з чорними смугами молитовному вбранні євреїв, з розмаяною бородою. Цісар їхав повагом. Старий єврей ступав дедалі повільніш. Аж ось він уже наче й зовсім зупинився, а проте все йшов. Франца Йосифа трохи морозило. Він притримав коня так рвучко, що той став дибки. Цісар ізсів з коня. За ним — і його почет. Франц Йосиф рушив уперед. Його блискучі чоботи вкрилися курявою шляху, а вузькі ранти — важким сірим багном. Чорна хмара євреїв попливла йому назустріч. Їхні спини то випростувалися, то похилялись. Їхні вугляно-чорні, вогнисто-руді й сріблясто-білі бороди майоріли на легкому вітрі. За три кроки від цісаря старий зупинився. У руках він ніс велику пурпурову тору, оздоблену золотою короною, дзвіночки на якій стиха дзвеніли. Ось старий єврей простяг тору навпроти цісаря, і його оброслий густим волосом беззубий рот незрозумілою мовою прожебонів слова благословення, що їх промовляють євреї, забачивши цісаря. Франц Йосиф схилив голову. По його чорному шоломі снувалася тоненька нитка бабиного літа, в небі кричали дикі качки, десь на далекому селянському подвір’ї кукурікав півень. А так усюди було зовсім тихо. Від юрми євреїв пливло якесь глухе мурмотіння. Ще нижче похилилися їхні спини. Безхмарне, безмежне, простяглося над землею сріблясто-синє небо.

— Благословен єси! — сказав старий єврей до цісаря. — Загибелі світу ти не зазнаєш!

«Я знаю це!» — думав Франц Йосиф. Він подав старому руку. Повернувся. Сів на свого білогривого і помчав ліворуч через тверде груддя осіннього поля, за ним повернув його почет. Вітер доніс до нього слова, сказані ротмістром Кауніцом його приятелеві:

— Я не зрозумів ані звука зі слів того єврея!

Цісар обернувся в сідлі й мовив:

— Та він і промовляв лише до мене, любий Кауніце! — І поїхав далі.

Він не розумів суті маневрів. Він знав лише, що «сині» билися проти «червоних». Він звелів усе собі пояснити.

— Так, так, — повторював він. Його потішало, що ці люди думали, ніби він хотів їх зрозуміти, та не міг. «Дурні!» — подумав цісар. І похитав головою. Але вони подумали, що в нього просто голова труситься через старість.

— Так, так, — повторював цісар.

Бойові операції вже значно просунулися вперед. Лівий фланг «синіх», що перебував сьогодні за півтори милі від села Ц., вже два дні відступав під тиском кінноти «червоних». Центр займав територію довкола П. — важкодоступної місцевості, горбистої, малопридатної для нападу й вигідної для оборони, хоча ця ділянка легко могла опинитися в оточенні, якби супротивникові пощастило відрізати лівий і правий фланги «синіх» від центру. І саме на цьому була зосереджена під ту годину увага «червоних». Та якщо лівий фланг «синіх» невпинно відступав, то правий стояв непохитно, ба ще й більше — поволі просувався вперед, виказуючи при тому тенденцію так розтягтися, що могло здатися, ніби він має намір узяти в лещата ворожий фланг. Як на цісаря, то була цілком банальна ситуація. Якби він очолював «червоних», то повільним відступом заманив би розтягнутий фланг «синіх» так далеко, — водночас зосередивши свої головні сили на зовнішньому його боці, — що між цим флангом і центром «синіх» зрештою утворилася б оголена ділянка. Та він, цісар, не сказав нічого. Його непокоїв той дивовижний факт, що полковник Луґатті, трієстинець (і марнолюбець, яким, на тверде переконання Франца Йосифа, міг бути лише італієць), мав комір шинелі недозволено високий навіть для кітеля, а полковник, аби ніхто не помилявся щодо його ранґу, ще й кокетливо розхристав той огидно височенний комір.

— Скажіть, пане полковнику, — спитав його цісар, — де ви шиєте свої шинелі? У Мілані? Я, на жаль, давно позабував тамтешніх кравців.

Штабний полковник Луґатті клацнув підборами й застебнув коміра.

— Тепер ви можете видатися лейтенантом, — сказав цісар. — Молодо виглядаєте!

І, приостроживши біластого, він учвал помчав до пагорба, де, цілком на взірець давніх баталій, зібрався весь генералітет. Цісар вирішив урвати «бойові дії», якщо вони аж надто затягнуться, бо прагнув подивитися дефілювання війська. Франц Фердинанд, звичайно, зробив би інакше. Той завжди ставав на бік котрогось «супротивника», починав віддавати накази і, звісно, завжди перемагав. Бо чи знайдеться в світі генерал, що переміг би престолонаступника? Цісар неуважно обвів своїми ясно-блакитними старечими очима довколишні обличчя. «Самі пустоголовці!» — подумав він. Ще кілька років тому це могло б його розсердити. А нині вже ні, тепер — ні! Він не знав напевне, скільки йому років, але відчував, коли його оточували інші, що дуже старий. Часами йому здавалося, наче він просто-таки лине геть від людей і від землі. Що довше він дивився на людей, то менші всі вони ставали, й слова їхні долинали до нього мовби з далекої далечіні і знов відбивалися від його слуху байдужою луною. І якщо з кимось, причетним до нього, траплялося лихо, він добре бачив, як не просто було іншим обережно повідомити його про те. Ох, не знали вони, що він усе спроможний витримати! Великі болі давно вже оселилися в його душі, і нові болі прилучалися до давніших, мов давноочікувані брати. Він уже не гнівався на повну силу. Він уже не радів усією душею. Він уже не страждав занадто тяжко. Тепер він справді урвав «бойові дії», і врочистий марш військ мав, урешті, початися. Вони вишикувалися на безкраїх полях, полки всіх видів зброї, на жаль, в уніформі захисного кольору — така собі новітня штука, що була цісареві не до серця. А проте ще полум’яніли криваво-червоні рейтузи кіннотників на тлі сухої жовтизни стерень, протинаючи сірість піхотних лав, як блискавка протинає хмари. Бліді й вузькі блискавиці шабель виблискували перед рухомими лавами. Червоні хрести на білому тлі жаріли позад кулеметних підрозділів. Мов боги війни стародавнього світу, їхали на своїх важких повозах артилеристи, а прегарні гніді й булані коні ставали дибки у своїй могутній і гордій покорі. У польовий бінокль Франц Йосиф бачив рух кожного окремого рою. Протягом кількох хвилин він відчував гордість за свою армію і протягом ще кількох — жаль за її втрату. Бо він уже бачив її розбитою й розсіяною, поділеною між багатьох народів його розлогої імперії. Велике золоте сонце Габсбурґів для нього вже заходило, розбите, роздроблене на багато невеличких сонячних кульок, що знову мали сяяти — уже як окремі самостійні світила окремих самостійних націй. «Їм просто не до душі, щоб ними правив я! — думав старий. — З цим нічого не вдієш!» — додав він подумки… Бо він був австрієць…

Отож, на превеликий жах усім командирам, він спустився з пагорба й почав оглядати непорушні полки, майже рій за роєм, зупиняючись. Він проходив поміж шерегами, роздивлявся нові ранці й речові торбини, то тут, то там витягав з них яку бляшанку й питав, що в ній, помічав те чи інше отупіле солдатське обличчя й розпитував такого вояка про його рідну сторону, його родину й заняття, ледве чи й слухав відповіді, а інколи простягав свою стару руку й поплескував котрогось лейтенанта по плечі. Отак він дістався й до єгерського батальйону, в якому служив Тротта.

Минуло чотири тижні, як Тротта вийшов із шпиталю. Він стояв попереду свого рою, блідий, схудлий і байдужий. Та коли до нього наблизився цісар, він почав усвідомлювати свою байдужість і пошкодував про неї. Йому здавалося, що він нехтує якимось своїм обов’язком. Чужа стала йому армія. Чужий став йому верховний головнокомандувач. Лейтенант Тротта нагадував людину, яка втратила не лише вітчизну, а й тугу за нею. Він жалів білобородого старого, що підходив дедалі ближче, з цікавістю обмацуючи ранці, речові торбини та бляшанки з консервами. Лейтенант бажав собі знов зазнати того п’янкого захвату, що сповнював його в усі святкові години його життя у війську й там, удома, на балконі батькової оселі, й під час кожного параду та кожного огляду військ, і лише кілька місяців тому на день Тіла Христового. Ніщо не ворухнулося в душі лейтенанта Тротти, коли цісар опинився за п’ять кроків від нього, ніщо не тенькнуло в його випнутих грудях, окрім жалю до старого чоловіка. Майор Цоґлауер проторохтів належну формулу рапорту. З якоїсь причини він не сподобався цісареві. Франц Йосиф запідозрив, що в батальйоні, яким командував цей чоловік, не все ведеться найкращим чином, і вирішив придивитися до нього пильніше. Він уважно поглянув на непорушні обличчя вояків, показав на Карла Йозефа й спитав: